ЦЬОГО ДНЯ, ... РОКІВ ТОМУ...: 13 вересня 1693 року в Чернігові помер Лазар Баранович, церковно-політичний діяч, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський.

Видатні українці: Лазар Баранович

СКРІЗЬ НА УКРАЇНІ ВИДНО ЛИШ РУЇНИ  Як в морі човен хвилі хилитають, Так Україну війни донимають, Або і гірше: човен в морі плава, В крові Вкраїна. В чварах гине слава! Над морем, боже, пан ти і вітрами — Дай, щоб затихли бурі поміж нами! 13 вересня 1693 року в Чернігові помер Лазар Баранович, церковно-політичний діяч, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський. Викладав у Києво-Могилянській академії, а серед його учнів був майбутній гетьман Іван Мазепа. Завідував Єлецьким монастирем у Чернігові. В 1657-му висвячений на єпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського. Тривалий час виконував обов’язки місцеблюстителя Київської митрополії. В 1674-му заснував друкарню при Спасо-Преображенському монастирі у Новгороді-Сіверському. Незабаром переніс її до Чернігова, де навколо друкарні утворився літературний осередок, відомий як «Чернігівські Атени». За його життя видано понад 50 книг – букварів, богослужебників, світських і релігійних творів. В другій половині ХVІІ ст. вважався одним із найосвіченіших представників вищого українського духовенства. Попри орієнтацію на Московську патріархію, відстоював самостійність Київської митрополії, боровся за збереження прав українського духовенства. В одному з доносів на гетьмана Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного) цитувалися й слова Лазаря Барановича: «Треба нам того, щоб у нас, у Малій Росії, й нога московська не постояла, а коли великий государ не виведе своїх ратних людей із міст, гетьман хоча й сам пропаде, та й Московське царство погубить, як вогонь: і запалену річ спалить, і сам вигасне». У Чернігові сприяв відновленню Спасо-Преображенського і Борисоглібського соборів, при ньому почалося будівництво Троїцького монастиря. Повернув Чернігівській кафедрі чимало земель та монастирів, відібраних католиками. За часів Лазаря Барановича Чернігів стає другим після Києва культурним центром Гетьманщини. Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

Інна Кондратець‎: ОЗОНівська спільнота: ШКОЛЯРКА ПРО ТЕ, ЯК КОЖЕН УЧИТЕЛЬ МОЖЕ ЗАКОХАТИ В СЕБЕ КЛАС

9 искренних советов ученицы учителям

Время чтения: 2 мин

Очень хочется, чтобы эти несколько пунктов, выдернутых из контекста школьной жизни, пожалуй, каждого ученика в нашей стране, прочитали как можно больше учителей, педагогов, воспитателей, всех тех, кто имеет отношение к воспитанию и обучению детей. Учатся у тех, кого любят. Я ученик и хочу немного сказать о том, что радует и огорчает меня и таких же, как я.

1. Мы дети, но мы не внизу. Вы учитель, но не сверху. Мы равны. Зачем самоутверждаться и доказывать миру, что вы здесь главный? Уважение друг к другу — не это ли залог успешного сотрудничества? Пожалуйста… не смотрите свысока. Вы тоже когда-то были детьми. Забыли?

2. Нам неинтересен ваш предмет только лишь потому, что мы не видим этих знаний в реальной жизни. Может, стоит рассказать о применении? Тогда и интерес сам собой проявится.

3. Нам действительно нравится, когда нас называют на Вы. С особым вниманием слушаешь такого учителя.

4. Мы хотим видеть в вас не только учителя, но и человека, к которому можно обратиться за помощью.

5. Нам очень нравится, когда учитель вместо того, чтобы злиться и ругать нас, может посмеяться над сложившейся ситуацией. (опоздание, двойка, невыполненное домашнее задание). Это же уже случилось?

6. Учителя, которые интересуются нашими увлечениями и готовы поддержать дискуссию на интересующие нас темы — бесценны.
 

7. Мы обожаем тех, кто не пытается внушить, что школа — это всё. А показывает действительные ценности жизни.

8. Мы любим тех, кто честно говорит: это пройдет. Оценка — не конец света. Оно того не стоит.

9. Мы идём за теми, кто увлечён своей жизнью и точно знает, чего хочет.

---

Так важно нам знать, что учитель за нас. В любой ситуации. За нас. Горой стоит за нас. За таким учителем и мы хоть на край света, хоть за край. И это не громкие слова. Это от души.

---

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

12 ознак хорошого учителя

Чому дитину нудить від школи

6 фразеологізмів, котрі ви пишете неправильно

ЦЬОГО ДНЯ, ...РОКІВ ТОМУ: 14 вересня 1939 року Ігор Сікорський підняв у повітря свій перший гелікоптер

Сікорський – геніальний авіаконструктор, якому вдалось підняти людину в повітря

14 вересня 1939 року Ігор Сікорський підняв у повітря свій перший гелікоптер

Людину XX століття можна вважати інтелектуальним наддинозавром Ігор Сікорський Ігор Сікорський народився 6 червня (25 травня за старим стилем) 1889 року у Києві. З юних років захоплений у літакобудування, він ще в 1910-му збудував перший гелікоптер (ідею підказали малюнки славетного Леонардо да Вінчі), здатний відриватися від землі. Однак на той час несучим гвинтам не вистачало тяги, вони могли підняти лише порожню машину, без пілота. Відтак роботи були припинені. До юнацької пристрасті повернувся наприкінці 1930-х. І 14 вересня 1939-го власноруч підняв у повітря модель гелікоптеру VS-300 (S-46). Німецький авіаконструктор Генріх Фокке і його послідовники використовували поперечну схему. Тоді як Ігор Сікорський продовжував доопрацьовувати одногвинтову схему із хвостовим рульовим гвинтом. Зрештою вона і стала панівною. Вже за три роки у США розпочнеться серійне виробництво двомісного S-47, який був прийнятий на озброєння американської армії. Використовували його також у Великобританії. При цьому сам конструктор вважав головним завданням таких машин рятування людей, а не бойові дії. І щиро радів, коли особливу ефективність гелікоптери проявляли в пошуково-рятувальних та санітарних роботах. За підрахунками його сина Сергія Сікорського, машини батька врятували понад півтора мільйона людських життів. У 1952-му гелікоптер S-55 першим у світі здійснив трансатлантичний переліт. S-67 у 1970-му встановив абсолютний рекорд швидкості для гелікоптерів. А найкращою машиною Ігоря Сікорського вважається S-58, випробуваний в 1954-му. Всього ж він створив 18 моделей гелікоптерів. Навіть президенти США з 1947-го постійно використовували гелікоптери Ігоря Сікорського. А в Радянському Союзі безбожно «скопіювали» S-55 і S-61, відомі відповідно як Мі-4 і Мі-8. Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті Див. ВІДЕО Ігор Сікорський - один із тих, кому вдалося реалізувати задум Дедала та Ікара навчити людину літати.Кинути виклик небу намагалися значно раніше від українця.  Наприклад, Леонардо да Вінчі ще 1475 року намалював проект прототипу гелікоптера. Втім, людину підняти у повітря йому не вдалось, зрештою, спершу це не виходило і в Сікорського. Під час навчання в київському політехнічному університеті, хлопчина сконструював декілька гелікоптерів. Вони могли здійнятись у повітря, але були не здатні підняти у небо вагу пілота. Через це Сікорський на декілька десятиліть забув про розробки вертольотів. Лише 1931 року він запатентував повітряний апарат, який мало чим відрізнявся від сучасних гелікоптерів. VS 300 - модель 1939 року, яку Сікорський зміг підняти в повітря. За 2 роки українець її удосконалив і представив американській публіці вертольот-амфібію. Він набирав швидкість до 100 кілометрів на годину та міг стартувати з води. Модифікований VS 300 - став першим серійним гелікоптером у світі. Загалом, український інженер на конвеєр поставив 18 моделей гвинтокрилів. Серед здобутків Сікорського - перший переліт на вертольоті через Атлантичний та Тихий океани з дозаправкою в повітрі. Майже всі досягнення українця припадають на період його еміграції у США. Втім, до виїзду за кордон Сікорський відзначився унікальними результатами і на батьківщині. Під його керівництвом побудували літак з рекордною для того часу вантажопідйомністю або найшвидший літак з 2 пасажирами. Джерело: Телеканал новин "24"

Для груп ІІІ-го курсу; uahistory: Ганна Черкаська. Олександр Довженко та Юлія

Джерело:http://uahistory.com/topics/famous_people/5971 

АВТОР ТЕРМІНУ “РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ”

Автор терміну “розстріляне відродження”

СЬОГОДНІ – 16-ті РОКОВИНИ СМЕРТІ ПУБЛІЦИСТА, ЯКИЙ ЗАПРОПОНУВАВ ТЕРМІН "РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ".Термін «Розстріляне відродження» вперше прозвучав у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року.

Єжи Ґедройць – нащадок старовинного литовського княжого роду, польський публіцист і громадський діяч, засновник і головний редактор культового часопису Kultura (Париж). Він народився 1906 р. у Мінську, де його батько був лікарем. Цікаво, що стовідсоткові аристократи – батько і син Ґедройці – зреклися титулу князя. Здобував освіту Єжи у Варшавському університеті – на юридичному та історичному факультетах (він слухав і лекції українського історика Мирона Кордуби). Єжи Ґедройць аж ніяк не був кабінетним аристократом: воював у складі Окремої бригади Карпатських стрільців, був учасником лівійської кампанії, керував відділом військових часописів і видавництв Бюро пропаганди 11 Польського корпусу, працював у Центрі підготовки танкістів у Ґаліполі.Був він директором Європейського департаменту Міністерства інформації Польської Республіки в Лондоні, засновником Літературного інституту в Римі, але найбільшу славу Єжи Ґедройцю принесла робота видавця та головного редактора часопису Kultura. Він замовив і видав за власний кошт антологію української літератури 1917–1933 рр.На замовлення Єжи Ґедройця Юрій Лавріненко готував видання до друку. Про назву «Розстріляне відродження» видавець писав Лавріненкові: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: «Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933 etc.» Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва «Антологія» може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?» Після виходу книжки Єжи Ґедройць коштом редакції надіслав рецензійні примірники антології до Спілки письменників у Києві та до українських радянських журналів.
У 1969 році у Бібліотеці «Культури» з'явилася друга українська антологія – «дисидентська» – яку на замовлення Ґедройця впорядкував Іван Кошелівець: «Україна 1956–1968».
Шкода, що влада в Україні (рука не навертається писати «українська»!) ще не усвідомила заслуг Ґедройця і не назвала площі або вулиці в Києві його іменем; що сьогодні – у День пам'яті Великого аристократа духовності – ЗМІ в Україні ні словечком не віддали шани Єжи Ґедройцю, який упокоївся 14 вересня 2000 року в Мезон-Лафіт.
Ганна ЧЕркаська       Джерело: 

На відміну від багатьох своїх колег , Гейдроць ніколи не дивився на Європу крізь рожеві окуляри.

Хоча він щиро прагнув свіпраці з західними країнами, однак розумів, що ніхто не буде домовлятись з  Польщєю, якщо вона буде "прохачем" у західному світі та вимагати якихось преференцій, наче жебрак. Це стосувалось і переконання ніби Захід прийде на допомогу Польщі у випадку військового конфлікту з Росії. Не покладав особливих надій Гедройць і на США. 

Євроінтеграція – це чудово, але це дуже тривалий процес. У той самий час ми, власне, цій Європі непотрібні, ми є для неї, так би мовити, обтяжливим партнером, котрий маже викликати ускладнення з Росією.

Чит. також:
Поляк, який віддав Львів та Вільнюс. Якби у 1931 року молодому журналісту Єжи Гедройцю сказали, що він буде виступати за те, що Lwów має бути українським містом, а Wilno – литовським, то це виглядало щонайменше дивно. 1576.com.ua вирішив простежити життєвий шлях людини, на ідеях якої багато в чому побудована сучасна Польща. Народився Єжи Ґедройць у знатній князівській родині, корені якої походять ще з середньовіччя. Його батько, Ігнацій Ґедройць був фармацевтом та володів власною аптекою у Мінську. Невдовзі родина переїхала до Варшави. Дитинство та юність припала на буремні роки – Польща відновила свою незалежність. На очах хлопця пройшли війни за Львів та Вільно, оборона Варшави від більшовиків у 1920 році та перехід його рідного Мінська до Радянського Союзу за Ризьким договором 1921 року.

ПІДРИВНА ЛІТЕРАТУРА: ПОЛЯК, ЯКИЙ ПЕРЕКОНАВ ІНШИХ ПОЛЯКІВ У НЕОБХІДНОСТІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

 Єжи Ґедройць та українська еміграція. Листування 1950-1982 років

Єжи Ґедройць. Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Культура Ґедройця: пошук діалогу 

Дмитро Дроздовський 6 серпня, 00:02.     Джерело:http://gazeta.dt.ua/CULTURE/kultura-gedroycya-poshuk-dialogu-_.html 

Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/CULTURE/kultura-gedroycya-poshuk-dialogu-_.html

Наприкінці липня виповнилося 110 років від дня народження Єжи Ґедройця — польського публіциста, політика, мемуариста, засновника й редактора журналу Kultura. 

Могилянське видавництво "Дух і Літера" підготувало видання, спрямоване на пошук відповідей на важливі історичні питання ХХ століття. Йдеться про польсько-український діалог. "Автобіографія у чотири руки" Єжи Ґедройця — це документ про становлення нової Польщі, про альтруїзм і наївність, про внутрішні чвари й дискусії, про прагнення об'єднати еміграційну й материкову Польщу, про важливість культури як фундаменту.  Нині, "коли невблаганно наближається закінчення моєї активної діяльності, вважаю своїм обов'язком скласти якнайдетальніший (наскільки це можливо) та задокументований звіт про те, що я робив від найперших кроків у громадському житті. Це сухий рапорт, а не спроба щось пояснити чи виправдати. Висновки хай зроблять читачі", — зауважує в передньому слові сам Ґедройць.  Він часом відчував дивну неприкаяність — чи то від особливості власного світогляду, чи то від того місця в польській історії та культурі, яке вготувала йому доля. Його життя — це шлях, на якому траплялося чимало парадоксів. Творець модерної польської ідентичності, він на якомусь етапі життя вже не вмів послуговуватися польською мовою, підпавши під вплив російської культури: "Моє ставлення до російської мови, літератури та поезії було позицією захисту. Мені більше до вподоби російська поезія, ніж польська. Проте я дуже боявся, що Польщу поглине російська стихія. Така небезпека була цілком реальною". 

 Єжи Ґєдройць - телефоніст у Командуванні генерального округа. 1920 р.

 Людина вимоглива до себе і до того, що зветься "польськістю", Ґедройць був критиком національної польської самобутності, який водночас пояснював багатьом політикам, на чому має ґрунтуватися нова політика Польщі. Здається, що в Україні, на жаль, так і не було людини, яка була б нашим Ґедройцем у 1990-х рр. Можливо, В.Чорновіл міг би стати людиною, яка об'єднує. Натомість з різних причин він не схотів мати нічого спільного з представниками комуністичної ідеології.  Діяльність Ґедройця — це спроба покінчити з варварством, яке він бачив у польському середовищі різних періодів. Культура, на думку мислителя, є тим субстратом, з якого народжується свобода. А свобода не терпить недомовленостей. Навіть уже в Польщі часів "Солідарності" Ґедройць бачив різні процеси, які з часом могли деформувати сприйняття його країни. Бажання провадити суспільно закриту політику в час, коли світ демократизувався і перетворювався на відкриту макросистему, видавалося Ґедройцеві надзвичайно небезпечним. Його діяльність завжди була максимально прозорою: "Від початку свого існування "Культура" боролася за відкритість політичного життя в еміграції, — пише він. — Згодом ми домагалися прозорості, зокрема й фінансової, від демократичної опозиції та від "Солідарності".  Ґедройць чудово розумів, що у "Польщі, і на Батьківщині, і в еміграції, витворилася негарна звичка: робляться спроби огорнути таємницею будь-яку публічну діяльність. <…>. Цю звичку ми винесли з років конспірації, коли надто часто стиралася межа між тим, що слід було приховувати від влади, й тим, що прагнули приховати від власних прибічників; вона випливає з браку демократичних традицій і з нехтування громадською думкою — або в остраху перед нею". 

 Єжи Ґєдройць - перший ліворуч. Лятрун у Палестині. 1941 

Він міг помилятися, міг керуватися хибними засновками (не всі позитивно поставилися до статті Леона Козловського про масонство в Польщі, а дехто після цієї публікації вважав Ґедройця відвертим представником таємного санаційного румунського уряду в Бухаресті), але все, що робив, ішло від його внутрішнього бажання зруйнувати суспільні заборони й табу, які мали історичну основу.  Це стосується й участі Ґедройця у "справі Мілоша". Всупереч загальному польському осуду він не побоявся опікуватися опальним письменником, якого звинувачували у співпраці з комуністами. 1951 року Чеслав Мілош, який після війни працював у дипломатичних представництвах комуністичної Польщі, "утік на Захід від сталінського терору, проте залишився прихильником лівих і ліберальних переконань; польська еміграція відмовилася йому допомагати і категорично відкинула, звинувачуючи в співпраці з комуністами та вимагаючи від французької влади силоміць повернути його до ПНР; проте втікачем заопікувався Єжи Ґедройць, чим викликав чималий конфлікт із лондонським еміграційним осередком". Ґедройць згадує, пояснюючи своїм майбутнім читачам, що лондонська "еміграція займала тоді ворожу позицію до кожного, хто був пов'язаний із владою ПНР, а потім залишився на Заході. Однак Мілош був причиною більших пристрастей, ніж будь-хто інший. Приводів тут було два. По-перше, він був співробітником посольства. Другим була стаття "Ні!", в якій він заявив, що він не емігрант і ніколи ним не буде. Якби Мілош схилився у покорі перед еміграцією, бив би себе в груди, то, ймовірно, ставлення до нього було би зовсім іншим. Однак він одразу зайняв антиемігрантську позицію. Мені також дуже не подобалася стаття "Ні!", але я вважав, що її треба надрукувати, аби Мілош міг висловитися й заявити про свою позицію". 

 Єжи Ґєдройць на врученні Нобелівської премії Ч.Мілошу. Грудень 1980, Стокгольм 

Сам автор, який зробив чимало для того, щоб українська культура була сприйнята в Польщі (згадаймо бодай видану ним у серії бібліотечки "Культури" антологію "Розстріляне Відродження" Юрія Лавріненка), пропонує вважати цю працю документом, беземоційним і побудованим на фактах. У студентські роки він відкриває для себе Україну. Відкриває випадково, нібито це сталося зовсім з незалежних життєвих обставин. Однак ту Україну, яку він бачить у підручниках історії, лекційних розповідях професора української історії, полюбив назавжди. "На історичний факультет я записався лише на останньому курсі права. Ішлося про відтермінування військової служби, тож я почав вивчати українську історію у професора Кордуби, що було для мене неабияким досвідом, адже, крім мене, там були самі українці, які дивилися на мене з подивом, неначе я був залізним вовком. Семінар Кордуби я відвідував десь півтора року. Йому я завдячую орієнтуванням в українській літературі та численними контактами з майбутніми українськими діячами. Українську історію я обрав, мабуть, через дух спротиву. Проте ще й тому, що в той період я познайомився з отцем Жевуським, василіянином, близьким до архієпископа Шептицького. Ця постать — геть несамовита, наче з писань Достоєвського: поєднання ненормальності з генієм — справила на мене досить сильний вплив".  Здається, що у своєму житті Ґедройць шукав чогось несамовитого, чогось питомо слов'янського. Не випадково до певного етапу його приваблювала російська література Достоєвського з огромом божевілля. Проте в українській літературі він знаходить також щось особливе.  І все-таки Ґедройць наполягає, що "Автобіографія у чотири руки" — беземоційний документ, тож вирок — за читачем, який разом із ним мандруватиме протягом кількох десятиліть польською історією. Початки цієї мандрівки нагадують те, що нині ми переживаємо в Україні. Ґедройць був одним із тих, хто відчував можливість війни. Для нього Друга світова не стала несподіванкою. Вихований у родині, де "найразючішою рисою була висока толерантність", усе життя він прагнув залишатися відкритим до інших, наскільки це можливо. Людина культури, Ґедройць працював як дипломат, чиновник, по суті функціонер від культури, якого доля закидала й у відділ "пропаганди" (у 1940-х був керівником відділу преси і видавництв Пропагандистського департаменту Другого корпусу).  Історія життя Єжи Ґедройця — це історія Польщі, польської культури й літератури. Розділи цієї "Автобіографії" про Мілоша і Ґомбровича, Добмровську і Тувіма, Ґалчинського і багатьох інших письменників Польщі захоплюють своєю психологічною точністю і прагненням залишатися собою. Ґедройць не хоче видаватися кращим, ніж він є. Говорячи про свої діалоги з Ч.Мілошем, він згадує про постійну дистанцію, яка утворилася і була частиною їхніх стосунків. "Розбіжності з Мілошем стосувалися і ставлення до міжвоєнної Польщі. Крім того, ми по-різному дивилися на багато культурно-літературних речей. Мілош захоплювався Анджеєвським. Дуже його цінував і захищав навіть тоді, коли Анджеєвський видав "Партію і творчість письменника". У дружніх стосунках, що залишилося в нього й досі, Мілош завжди був дуже вірним. Однак його оцінки людей завжди були суб'єктивними й дискутувати з ним на ці теми було неможливо. Крім двох-трьох спроб на самому початку, я не пригадую, щоб у нас із Мілошем була якась важлива розмова. Не думаю, що моє бачення Польщі якось змінилося під впливом розмов із ним. "Поневолений розум" був для мене важливою книжкою, бо вона відіграла дуже велику роль, але я вважав її фальшивою, бо вона, як зазначив Ґрудзінський, створювала міф кетмана". Ґедройцеві випало жити у великому часі, який видавався таким малим і обмеженим. Він розумів, що з ним відійде і його "Культура". Проте важливо зберегти видання, зберегти архіви й бібліотеку, яка має неабияке значення для майбутньої Польщі. Польщі, яка звільниться від привидів минулого.  "...мене вражало беззаконня, притаманне усім царинам. Воно виявлялося у повсюдній корупції, в ролі протекції, в дуже нездорових стосунках в армії" — це слова Єжи Ґедройця про передвоєнну Польщу. Хіба не те саме ми мали й почасти маємо сьогодні в Україні? Але потрібно йти вперед, протестувати, формувати нове суспільство, нову політику на нових засадах: "Коли я сьогодні дивлюся на все це, то думаю, що, якби я мусив знову починати з 1945 року, я робив би те саме, що й робив. Але робив би інакше. Не знаю як. Але знаю, що інакше".  Якби в Ґедройця тоді опустилися руки, то ми навряд чи мали б його "Культуру" і серію видань, у яких осмислювався, зокрема, й польсько-український діалог... Але він розумів, що це ще не трагедія. Із цим можна й треба боротися, аби жити по-новому. Правда, цього гасла він не виголошував — просто робив своє. Де міг і як міг. Без патосу і з командою людей, які, йдучи на компроміси, прагнули тільки одного для своєї Польщі — Майбутнього.
Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/CULTURE/kultura-gedroycya-poshuk-dialogu-_.html