ВІДОМЕ Й МАЛОВІДОМЕ ПРО УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

10 ВРАЖАЮЧИХ ФАКТІВ ПРО ЛЕСЮ УКРАЇНКУ, ЯКІ МАЛО КОМУ ВІДОМІ

Лариса Косач – геній української літератури, що входить в умовну тріаду Шевченко-Франко-Українка. Її вірші вчать ще змалку, тож здавалось би, що ми знаємо про цю поетесу все. Адже про неї завжди багато говорять, багато пишуть, багато дискутують… Принаймні, однозначно більше, ніж, скажімо, про її маму – ще одну визначну поетесу Олену Пчілку. Та насправді ми зовсім не знаємо Українки. Тож зараз я спробую трішки пролити світла на життєві таємниці феномену, який можна назвати «Ucrainka incognita». 

Мало хто знає, але якби Леся жила в наш час, її б однозначно назвали дитиною індіго.

А, може, вона такою і була? В дитинстві Леся була надзвичайно кмітливою та схоплювала все на льоту. До прикладу, дівчина навчилась читати ще в чотири роки, шестилітньою вона вже майстерно вишивала, а у дев’ять – написала свій перший вірш. Про рівень її розвитку свідчить також і те, що всього у 19 років Українка написала підручник «Стародавня історія східних народів» для своїх сестер. Крім того, поетеса знала 7 мов – українську,французьку, німецьку, англійську, польську, російську та італійську. При чому казала, що французькою спілкується краще, аніж російською. Погодьтесь, що все це – дійсно ознаки геніальності, адже далеко не кожному таке дано.

Мало хто знає, але попри вищесказане, Олена Пчілка вважала свою доньку малорозвиненою.

Леся мала ще старшого брата, Михайла. Їх в сім’ї називали спільним іменем – «Мишелосіє» через нерозлучність. Проте сина мати ставила вище за Лесю — її довго вважала малорозвиненою. Крім того, не любила її вдачі.

До 5-го класу навіть не віддавала до школи, а навчала вдома за власною програмою. Аргументувала це небажанням російського впливу на свою доню. Таке ставлення до дочки легко зрозуміти, знаючи характер самої Пчілки. Її боялись навіть чоловіки, а Євген Чикаленко казав: «Це та баба, що їй сам чорт черевики на вилах подає».

Мало хто знає, але свій псевдонім Лариса Косач запозичила в дядька – Михайла Драгоманова? Він підписувався як «Українець». А оскільки Леся дуже любила свого дядька і захоплювалась ним, то вирішила в чомусь бути схожою на нього. Псевдонім «Українка» з’явився в 1884 році, коли дівчині було всього тринадцять. Можливо, він був обраний на основі дитячої наївності та палкої любові до дядька, проте в історію Лариса Косач увійшла саме як Українка. А Лесею її лагідно називали в сім’ї, тож не дивно, що тверде «Лариса» вона замінила на тендітне та ніжне «Леся».

Мало хто знає, але Леся Українка ввела в нашу мову такі слова як «напровесні» та «промінь»? І якщо перше ще можна зрозуміти як літературний неологізм, то друге – це ж уже навіть науковий термін! Дивно, адже зараз нам ці слова здаються цілком звичними. І в повсякденному мовленні ми однозначно віддамо перевагу слову «промінь» аніж його історичному попереднику «луч». А Олена Пчілка, мати Лесі, дала життя означенню, без якого просто не можна уявити нинішній мовний запас — слову «мистецтво». З її легкої руки в нашій мові прижилися також «переможець», «палкий» та інші слова.

Мало хто знає, але Сергій Мержинський, кому був присвячений знаменитий лист «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами», не відповідав Лесі взаємністю.

Він сприймав їхні стосунки як дружні, а то й ділові. І коли Українка йому освідчилась, холодно відповів «Ні…». Але нічого не змінюється: кохання до цього чоловіка стає любов’ю до його думок, його ідей. Справжню суть і глибину своїх почуттів вона вихлюпнула на папір у ніч на 18 лютого 1901 року, написавши біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського поему «Одержима». І, навіть відходячи у кращий світ, Мержинський, замість очікуваних слів освідчення, прохав Лесю попіклуватись про інакшу жінку, яку він насправді кохав.

Мало хто знає, але деякі дослідники творчості Українки вважають, що у неї був роман з іншою видатною жінкою того часу – Ольгою Кобилянською. Леся і справді підтримувала тісні взаємини з Кобилянською, проте їх радше можна назвати дружніми, аніж любовними. Прихильники теорії про нетрадиційну сексуальну орієнтацію поетеси такий висновок роблять із листувань, де Українка часто називає Кобилянську пестливими словами, зокрема «хтосічкою». Також стверджують, що схожі мотиви проглядаються в драмі Лесі «Блакитна троянда», яка до слова, в першій редакції мала назву «Нічні метелики».

Мало хто знає, але збереглось унікальне листування Лесі Українки, з якого можна повніше зрозуміти її єство.

Хочу навести кілька цитат, які мене особисто вразили:

«Кожна жінка, що себе поважає, не пише ніколи листа того дня, коли вона обіцяла».
«Як тільки візьмусь до якого зарібку, то зараз усі жахаються, що я “перетомлюся”, “виснажуся”, “покладу всю силу”. Чи не значить се, що мене всі мої близькі щиро вважають за безнадійного інваліда, засудженого на весь вік на паразитне життя? Бо так виходить якесь “внушение”, і я справді можу опуститись та серйозно почати думати, що я «ні до чого».
«Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Так, наче люди з зав’язаними очима пишуть».
«Треба було в Єгипті родитись, то, може, й був би лад, але ж найгірша помилка мого життя – се що я зросла у волинських лісах. А проте я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа на честь їм написала драму-феєрію. Я дуже люблю казки і можу їх видумувати мільйони».
«Коли вибирати з двох, то я вже волю бути Дон-Кіхотом ніж Санчо Панса, бо так мені більше по натурі, та й навіть по фігурі».
«Часто, люблячи когось, я думаю: якби він був отакий і такий, вчинив те і те, то я б його не любила, але якби хто інший мав усі ті добрі прикмети, що сей, то чи я б того іншого любила? Не знаю… навряд. В кожному почутті єсть іще щось недослідиме, і теє “щось” дає барву цілому почуттю».

Мало хто знає, але хворобливу і тендітну Лесю Франко назвав «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Хоч сама Українка не вважала себе гідною і нігтя Франка. Її, як і Олену Пчілку, мали за надзвичайно сильну жінку. Сильну морально. І думка така була зовсім небезпідставною.

Мало хто знає, але існує астероїд, названий на честь поетеси.
Його повна назва – 2616 Леся (2616 Lesya). Це астероїд головного поясу, відкритий 28 серпня 1970 року.

Мало хто знає, але в останні роки життя очі Лесі Українки набули надзвичайного блакитного кольору.

Цікаво, що до того вони не мали настільки інтенсивного забарвлення. Цей факт дійсно дивував всіх довкола, адже очі поетеси були наче неземні. Про це згадує у своїх спогадах Лесина сестра Ісидора Косач-Борисова. Збереглась навіть фотографія – портрет Українки – зроблений саме в той період. Шкода, правда, що світлина чорно-біла, і ми не можемо розгледіти барв погляду поетеси. 

Джерело: m-ukraine.com

Маловідомий Франко

Джерело: spadok.org.ua

Письменник і вчений володів надзвичайними екстрасенсорними здібностями, був першим українським професійним політиком, а також тримав удома справжній зоопарк.

Про те, хто такий Іван Франко, нагадувати не варто. Постать українського генія, який володів 14-ма мовами і займався десятком різних видів творчої діяльності, повинна бути прикладом щоденного наслідування для кожного. Творча спадщина Франка вражає, а його працездатності дивуються найбільші трудоголіки сучасності. 27 серпня виповнюється рівно 154 роки від дня народження Каменяра. «Погляд» вирішив іще раз зазирнути в біографію поета і розповісти читачам про кілька маловідомих фактів. У цьому нам допомагав дослідник-франкознавець, кандидат філологічних наук, доцент факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка Богдан Тихолоз. 

 Маленький мольфар

Іван Франко – це унікальний людський документ, якому немає аналогів не тільки в українській культурі, а й у світовій. Ця його унікальність бере початки ще з дитинства. Малого Франка мама, як відомо, називала Мироном. Існувало вірування, що довгоочікувані діти часто ставали жертвами злих духів. І щоб уберегти своє чадо від цього, його треба називати не на ім’я, яке дали при хрещенні, а домашнім, поганським ім’ям. Ось чому для рідних Івась був малим Мироном. І ось цей малий Мирон володів надзвичайними, як тепер би сказали, екстрасенсорними здібностями. У селі його називали «лісова душа», адже малий Франко дуже часто блукав у лісі, розмовляв із деревами, пташками. Один із цікавих епізодів цього надзвичайного дитинства, коли малий Мирон дуже тісно спілкувався зі світом духів, Іван Франко навів в автобіографічному оповіданні «Під оборогом», у якому хлопчик – такий собі маленький мольфар – відвів від села грозову хмару. Дослідники погоджуються, що цей епізод швидше за все таки мав місце у дитинстві Франка. Але, як зізнається Богдан Тихолоз, найдивовижнішим у цьому є не те, що малий Мирон був такою собі химерною, навіть трохи дивною дитиною, а те, що він замість того, щоб стати сільським ворожбитом чи чарівником, став одним із провідних європейських інтелектуалів. 

Франко у цифрах

Іван Франко прожив неповних 60 років земного життя, з них понад 40 років віддав активній творчій діяльності. У практичному підсумку ці 40 років – це 6000 творів. Це означає, що кожних два дні з-під пера письменника виходив новий твір, який міг бути віршем чи новелою, або й повістю, романом чи монографією. За час активної творчої діяльності Франка в нього вийшло 220 окремих видань, це означає, що кожного року Франко видавав 5-6 книжок. Серед сучасних письменників таких титанів немає, а колосальна працездатність Франка просто вражає. 

Перший фаховий літератор

Іван Франко став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером. До нього наші літератори здебільшого у літературу бавилися. А якщо й працювали серйозно, то вижити з цього не могли. І незважаючи на те, що всі звикли вважати, що Франко – бідний-бідний письменник, що мало місце в його біографії, він заробляв доволі непогано. Вартує подивитися на Франкову садибу, яка колись була на околиці Львова, а тепер розташована в одному з найбільш елітних районів міста біля Стрийського парку. Не всі українські письменники можуть дозволити собі сьогодні такий особняк навіть у кредит, причому Франко, виплачуючи банку позику, ще й утримував жінку і чотирьох дітей. Саме завдяки літературній та журналістській діяльності Франко умів давати раду собі і своїй великій родині.

Забув про весілля через вірш

Шлюб Ольги Хоружинської та Івана Франка став, як казали гості на весіллі, символом єднання Галичини і Наддніпрянщини. Молодята вінчалися далекого 1886 року в Києві. Проте щастю закоханих мало не завадив… вірш. Коли вся весільна процесія вже була готова до церемонії: зібралися дружки, бояри, гості, молода вже одягла фату, нареченого все не було. Кинулися шукати молодого. Франка знайшли в кабінеті батька нареченої. Іван забув про власне весілля, бо знайшов якусь стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша. Бібліоманія, якою страждав Франко, мало не поставила під загрозу шлюб письменника. 

Діти і тварини

Діти Франка, троє синів – Андрій, Петро і Тарас, а також дочка Ганна, були дуже збитошні. Вони завжди голосно бавилися, постійно вигадували якісь нові каверзи. Наприклад, поливали перехожих водою з балкона або гатили цвяхи в дошки. До цього всього гармидеру додайте справжній зоопарк, який панував в оселі Франків. Іван Якович працював, а в оселі товклося восьмеро дітей. Десь з-під дивана вилазила черепаха, хатою ходив бузько зі зламаним крилом, а долівкою плигали жаби, яких хлопчаки спіймали для того, щоб нагодувати бузька. А в кутках іще й морські свинки хрумали капусту. І в цьому всьому Франко, тримаючи дітей на руках, навіть якось умудрявся писати свої геніальні твори. Сам письменник дуже любив тварин. У підвалі свого особняка на вул. Понінського Франко тримав кроликів, але найбільше любив собак, яких у нього було кілька. Франкові собаки манерами не вирізнялися і любили гавкати тоді, коли їм заманеться. Відомий сусід Франка, Михайло Грушевський, неодноразово скаржився письменнику на його невихованих домашніх улюбленців, які не давали ночами поважному професору ані спати, ані працювати. Часто, як згадує донька поета, їхня оселя нагадувала «звірячу клініку» з покаліченими тваринами, яких Франки підбирали на вулиці і лікували вдома. 

Петро Франко – летун УГА

Варто також згадати, що Франків син Петро, як відомо, був одним із засновників «Пласту», а також одним із перших, хто долучився до руху Українських Січових Стрільців, згодом сотником Легіону УСС. Проте мало хто знає, що Петро Франко також був одним із засновників української військової авіації. Він очолював підрозділ летунів УГА і в цьому питанні був, можна сказати, на передовій, адже тоді авіація була найновішим досягненням прогресу. Що важливо підкреслити, Іван Франко не лише висував і пропонував певні політичні гасла чи ідеї, якими він прислужився національно-визвольному рухові. Він віддав йому найцінніше, що в нього було, – власного сина Петра, який продовжив батьківську справу у боротьбі за Україну цілком практично – у війську.

Рибалка-ас

Він умів працювати, він умів відпочивати. Так можна сказати і про Франка. Більше того, Франко і тут став першопрохідцем, адже саме його вважають засновником туристичного руху в Галичині. Іван Франко був першим професійним туристом, який не лише сам багато мандрував, а й організовував піші мандрівки Галичиною і Карпатами. У 1884 році він організував першу українську студентську пішу мандрівку. А один із віршів, який Франко написав з цієї нагоди, став спортивним гімном Галичини. Його сини також активно займалися спортом, зокрема футболом і великим тенісом, про який тоді ще у Львові мало знали. Але найсправжнісінькою пристрастю Івана Франка була риболовля. Тільки випадала вільна хвилина, Франко брав сіті і їхав кудись за Львів, бо, як жартував поет, у Полтві нічого доброго спіймати не можна було. Франко не любив вудок, а рибу ловив сітями чи ятерами, при чому власного виробництва. У риболовлі Франко був справжнім віртуозом, адже вмів ловити форель голими руками. Також письменник був прихильником «тихого полювання» на гриби, на яких прекрасно розумівся. 

Перший український політик

Сьогодні мало хто пам’ятає, що саме Франко був першим головою першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії. І. Франко, очолюючи її, став першим справжнім українським політичним лідером. Не просто громадським діячем, а фаховим політиком. Також один із маловідомих фактів Франкової політичної діяльності – підтримка феміністичного руху. Він підтримував видання першого українського жіночого альманаху «Перший вінок», який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.

Політичний провидець

Франко володів також даром політичного передбачення. Він був одним із перших у цілій Європі, хто передбачив крах ідеології марксизму. Франко у своїх працях, зокрема у трактаті «Що таке поступ?», написав, що Енгельсова народна держава згодом стане справжньою народною тюрмою, як згодом і сталося. А ще, до прикладу, жахливі картини з поеми Мойсей, як мати їсть тіло свого плоду. Багато хто з дослідників стверджує, що в такий спосіб Франко якимось внутрішнім зором передбачив Голодомор. 

«Я вірю в Бога, але не так, як ви усі»

Поширена думка, що Франко був атеїстом. У радянські часи цю тезу підтримували і навіть спеціально для цього фальсифікували твори Франка. Насправді Франко не був атеїстом, адже виріс у побожній родині. Його батько, коваль Яків, який викував хрест на честь скасування панщини і подарував церкві коштовне Євангеліє, був одним із найбільших жертводавців Нагуєвицької церкви. Дитинство Франка було сповнене селянської релігійності, а от потім він почав шукати свій власний шлях до Бога. Проте його вільнодумство не заважало йому досліджувати Святе Письмо, товаришувати з галицькими священиками та навіть співати при Службі Божій. Наприкінці життя одній із своїх сучасниць Франко сказав: «Я вірю в Бога, але не так, як ви усі». Франко вірив у Бога, і багато творів свідчать про це, – стверджує Богдан Тихолоз, – але його віра була понадконфесійною. Як і Шевченко, він був глибоко віруючою людиною, проте пройшов свою тернисту дорогу до цієї віри. Як і митрополит Андрей Шептицький, з яким у письменника були приязні взаємини, Франко став Мойсеєм свого народу.

Підготувала Галина ЧОП

ІВАН ФРАНКО ТА БУДДИЗМ

У цій статті ми торкнемось мало відомої частини біографії знаменитого українського письменника і поета Івана Франка. Цей клаптик його життя чомусь зовсім не висвітлюється на шкільних уроках з літератури і багатьом людям невідомо про те, що “великий Каменяр” (саме так поважно називають І. Франка) серйозно цікавився і захоплювався східною філософією буддизму та індуїзму. 

Взагалі найдавніші зацікавлення в колах прогресивної української інтелігенції таємничим сходом, зокрема сонячною Індією, її релігією та культурою відбулись ще на початку 19-го століття. Одним з перших, хто почав вивчати традицію індійської культури, був Харківський Університет. Її ректор І. Ризький в книзі “Введение в круг словесности” (1806 рік)згадує про найдавніші священні писання – Веди, і прадавню індійську мовусанскрит. Згодом Харківський університет став один з провідних українських центрів по вивченню східної культури – східнознавства.

Серед українських дослідників сходу було чимало видатних людей, які невтомно працювали на полі просвітництва: це історикМихайло Лунін; письменник, етнограф, та фольклорист Микола Костомаров, ще один знаний письменник та фольклорист Михайло Драгоманов. Останній був в дружніх стосунках з І. Франком, він же і захопив Франка таємничою індійською культурою, релігією та літературою.

Висвітлення інтересу І. Франка до буддизму має свою історію. На цю тему, зокрема, писали А. І. Білецький [1956], Х. С. Надель [1967] і, зовсім недавно, І. В. Папуша [2000].

Так, український літературознавець І. Папуша вважає, що перше знайомство  Франка з буддизмом відбулося не пізніше 1883 [Див: Папуша, 2000. С. 36]. Знайомство І. Франка з буддизмом тривало протягом майже всього його подальшого творчого життя. За цей час І. Франко у своєму інтересі до буддизму проявив себе як дослідник, перекладач і поет.

Інтерес та захоплення Індією у Франка були настільки великими, що окрім простого вивчення індійських та буддійських писань, Франко займався перекладом на українську мову священного індійського епосу Махабхарати. Між іншим цей український переклад велика бібліографічна рідкість і знайти його на полицях книжкових магазинів (і навіть в інтернеті) зовсім не просто.

Розглянемо всі аспекти інтересу до буддизму у І. Франка.

Іван Франко та його вивчення буддизму

Однією з причин інтересу І. Франка до буддизму можна вважати його світоглядні пошуки. Про це, зокрема, свідчить листування Франка з М. Драгомановим. У листі (від 8 липня 1890 р.) І. Франко писав: "Хоча я і вважаю буддизм великим і благотворним ферментом в житті народів Сходу і Заходу, але все-таки тепер він для мене хіба що тільки предмет вивчення ... але не практики" [Франко, 1986а. С. 257]. У цьому контексті заслуговує на увагу ставлення Франка до положення християнства в кінці ХІХ ст. Так, в листопаді 1897 р. він зазначав, що "моя мораль істотно відрізняється від тієї катехізичної, догматичної моралі, яка у нас подається як єдино християнська. Але я впевнений, що в своїй основі вона набагато ближче до моралі всіх тих великих вчителів людства, "шукають царства божого і правди його" "[Франко, 1976. С. 180].

 Іван Франко звертався до буддизму також і в зв'язку зі своїми науковими інтересами. У першу чергу це стосується його філологічних досліджень, серед яких робота"Варлаам і Йоасаф - старохристиянський духовний роман і його літературна історія" (1895 - 1897) займає центральне місце. За цю роботу І. Франка було присвоєно ступінь доктора філософії вченою радою Віденського університету. У ній І. Франко дотримується висновку про те, що грецький варіант "Повісті про Варлаама і Іоасафа" являє собою перероблену версію індійської (буддійської) легенди про Будду. Працюючи над дисертацією, Франко звертався до робіт Бартелемі Сент-Ілера, В. П. Васильєва, І. П. Мінаєва, М. Мюллера, С. Ф. Ольденбурга, Т. В. Ріс-Девідса, В. Фаусбеля, Л. Фера , знайомився з перекладами буддійських текстів (наприклад, з "Джатака").

 І в іншій своїй роботі, "Пісня про правду і неправду" (1906), яка присвячена аналізу однойменної української ліричної пісні і близьких за змістом українських народних казок, І. Франко бачить їх витоки в палійскому і тибетському буддійських канонах. При цьому Франко посилається на роботи Е. Віндіш, І. П. Мінаєва, Г. Ольденберга, С. Ф. Ольденбурга, Ф. А. фон Шифнера і відомі йому буддійські тексти (наприклад, на "Лалітавістара", "Сутта-Ніпата" ).

 У критичному нарисі "Болгарські праці М. Драгоманова" (1891). І. Франко в цілому підтримує думку Драгоманова про те, що зміст багатьох слов'янських казок (наприклад, цикл казок про чудесне народження дитини без батька) "вказує прямо на буддійську літературну і релігійну сферу як на джерело, звідки з'явилися всі ці казки" [Франко, 1986. С. 39].

 Представляють інтерес і інші висловлювання Франка про буддизм. Так, він вважає, що важливим моментом в історії Індії було виникнення великої релігійної реформації на чолі з Буддою. На думку Франка, буддизм зіграв важливу роль в житті давньоіндійського суспільства: "У порівнянні з древнім кастовим брахманізмом буддизм був релігією демократичною, релігією мас, і змусив звернутися до них, викласти їм науку в доступній для них формі." Глаголення притчами "було відкрито в Індії, принаймні, за 500 років до Хреста "[Франко, 1986. С. 35]. І ось цю думку про духовний вплив Індії (буддизму) на одну з головних складових європейської культури - християнство - І. Франко розвиває далі. Він вважає, що "вплив буддизму на західний світ не переривається з введенням християнства, а навпаки, продовжується до наших днів [Франка, 1986. С. 34].

"Короткий нарис історії староіндійської (санскритській) літератури" (1910) - ще одна робота І. Франка, в якій ми знаходимо згадки про буддизм.

Іван Франко як перекладач буддійських текстів та літератури про буддизм

Якщо нам невідомі роботи І. Франка, повністю присвячені вивченню буддизму, то зовсім інша ситуація з його перекладами. По-перше, І. Франко переклав два фрагменти "Сутта-Ніпата". Свої переклади І. Франко назвав як: 1) "Мара і Будда", "Богач і мудрець" (1901, поетичний переклад) і 2)"Пісня про високе змагання" (1906, прозаїчний переклад). "Мара і Будда", "Богач і мудрець" - назви двох фрагментів, які за змістом майже повністю відповідають другій сутті першої книги "Урагавагга" (не повністю 12 (29) і відсутня 13 (30)) "Сутта-Ніпата". "Пісня про високе змагання" майже повністю відповідає другій сутті третьої книги "Махавагга" (відсутній 17 (440)) "Сутта-Ніпата". Перекладам Франко притаманні елементи адаптації. Так, наприклад, в "Багач і мудрець" діалог відбувається не між пастухом Дхані і Досконалим, або Буддою, як в "Сутта-Ніпата", а між багатієм і мудрецем.

Не знаючи палі, І. Франко за основу своїх перекладів міг використовувати німецький переклад "Сутта-Ніпата" А. Пфунгста, англійський В. Фаусбелля і російський Н. І. Герасімова.

Таким чином, зазначені переклади І. Франка були першою спробою перекладу буддійського канону на українську мову, хоча і не з мови оригіналу.

 З наукової літератури про буддизм І. Франко переклав (у 1894 р.) дві статті відомого французького буддолога Леона Фера. Цей переклад цікавий для нас тим, що він дає ще одне свідчення про знання І. Франка про буддизм. Самі ж статті являють собою опис життя Будди (стаття "Будда") і виклад історії буддизму починаючи з перших соборів до його стану в кінці ХІХ ст. в різних регіонах, таких як Шрі Ланка, Бірма, Таїланд, Тибет, Гімалайський регіон, Монголія, Китай і Японія (стаття "Буддизм").

 З коментаря І. Франка-перекладача, ми дізнаємося нові назви декількох буддологічних робіт, з якими він був знайомий. Це - дослідження В. Рокхіля, Е. Сенара, Чома де Кереші, Ф. Е. Фуко.

 Переклад на українську мову І. Франка статей Л. Фера - перше знайомство українського читача з систематичним викладом буддизму.

Буддійські мотиви в поезії Івана Франка

 До уваги нами беруться тільки ті художні тексти І. Франка, в яких він безпосередньо використовує буддійську термінологію.

 До них відносяться: вірші XVI "Даремно, пісне! Зникли твої чари - Втішити серця біль!" і XVII "Уклін тобі, Буддо" з ліричної драми "Зів'яле листя" (1896); І "Притча про життя", ХІІ "Притча про смерть", "Легенда про вічне життя" зі збірки "Мій Ізмарагд" (189 та "Semper tiro "(" Страшний суд ").

 На мій погляд, з них особливий інтерес представляє вірш "Уклін тобі, Будда". В ньому І. Франко фактично обігрує опозицію "сансара-нірвана":

“Уклін тобі, Буддо“,
Уклін тобі, Буддо!
В темряві життя
Ти ясність, ти чудо,
Ти мир забуття!

Спокійний, величний,
Ти все поборов:
І блиск царювання,
І гнів, і любов.

З царя жебраком ти,
 Душею моцар,
Півсвіта осяяв
Твого духа чар.

Ти царство покинув,
Щоб духом ожить;
Зірвав усі пута,
Щоб нас слобонить.

І довгії літа
Промучився ти,
Щоб корінь страждання
Людського знайти.

Знайшов ти той корінь
У серці на дні,
Де пристрасті грають,
Надії марні,

Де гнів палахкоче,
Любов процвіта,
Луди павутинням
Наш дух опліта,

І мулить, і мулить,
Прогонює мир,
І тягне в Сансару,
В життя дикий вир.

Та з пристрастів пекла
Ти вивів людей,
Не тьмив їх туманом
Загробних ідей.

Безсмертне лиш тіло,
Бо жаден атом
Його не пропаде
На віки віком.

Та те, що в вас плаче,
Горить і терпить,
Що творить, що знає,
Що рветься й летить —

Те згасне, мов огник.
Мов хвиля пройде,
В безодні Нірвани
Спокій віднайде.

Поклін тобі, світлий,
Від бідних, блудних,
Що в пристрастів путах
Ще б’ються міцних!

Поклін і від мене,
Що скочу як стій
Із тиску Сансари
В Нірвани спокій!

Як здійснені "буддійські" переклади, так і "буддійська" поезія І. Франка - перший досвід введення буддійських реалій в українській літературі.

Отже, якщо І. Франко і не був першим серед українських інтелектуалів, хто у своїй творчості звернувся до буддійської спадщини, то саме йому вдалося здійснити рецепцію буддійської духовності. Крім цього, слід зазначити, що всі роботи І. Франка, присвячені буддизму, написані ним українською мовою.

Напевно, сьогодні ще важко дати однозначну відповідь на запитання, чому все-таки можна пояснити інтерес І. Франка до буддизму. Однак розглянуті нами твори Франка дають можливість припустити, що в буддизмі його цікавив, передусім, живий досвід, практична спрямованість на досягнення релігійного ідеалу. В такому випадку, використовуючи класифікацію Є. А. Торчинова, буддизм для І. Франка міг виступати "релігією чистого досвіду".

Цікавлячись буддизмом, І. Франко виявив себе як учений, перекладач і поет. Крім нього, ніхто більше в українській культурі не зміг поєднати в своїй творчості ці три складові творчого генія.

Використана література:

- Папуша, 2000. - Папуша И. В. Modus orientalis. Індійська література в рецепції Івана Франка. Тернопіль, 2000.

- Франко, 1976. - Франко І. Передмова // Франко І. Зібрання творів у п'ятидесяти томах. Т. 2. Поезія. Киев, 1976.

- Франко, 1986. - Франко І. Болгарські праці М. Драгоманова // Франко І. Зібрання творів у п'ятидесяти томах. Т. 46, Кн. 2. Історичні праці (1891-1897). Киев, 1986.

- Франко, 1986а. - Франко І. 151. До М. П. Драгоманова // Франко І. Зібрання творів у п'ятидесяти томах. Т. 49. Листи (1886-1894). Киев, 1986.

Архип Тесленко

Архип Тесленко народився 2 березня (18 лютого) 1882 року в селі Харківці Лохвицького повіту на Полтавщині в селянській родині. Навчався в Харківецькій церковній учительській школі, з якої був виключений за «вільнодумство».

     Працював писарчуком у волості, в нотаря, згодом поденщиком.
  У 1905 р. Тесленко за участь у селянських заворушеннях був заарештований, наступного (1906-го) заарештований удруге і засланий спочатку на Вологодщину, а потім у Вятську губернію.
     Архип Тесленко почав писати поезії російською мовою 1902 року, потім перейшов на українську.
     Перші оповідання, написані 1904 року, були надруковані 1906 року в журналі «Нова Громада» і газетах «Громадська думка» та «Рада». Пізніше Тесленко друкував оповідання і дописи з селянського життя також у газеті «Село» та часописі «Світло».
      Низка оповідань Тесленка — «За пашпортом», «Хуторяночка», «Радощі», «Наука», «Школяр» (усі 1906 рік) — присвячена зображенню нужденного і безправного життя українського селянства за царату. Тематично близькі до названих автобіографічні оповідання: «Немає матусі», «Поганяй до ями !» (1910), «Що б з мене було» (1911); теж на власному досвіді написані тюремні оповідання: «На чужині», «В тюрмі» (1910). В оповіданнях «Любов до ближнього», «У схимника» (1906) зображено служителів офіційного православія, чужих інтересам українського населення. Одним з кращих творів Тесленка є повість «Страчене життя» (1910), в якій на тлі життя бідної селянської родини показана доля дівчини-вчительки, доведеної умовами жорстокої дійсности до самогубства.
   Критика своєчасно помітила визначний талант Архипа Тесленка і живу мову розповіді, в якій слідні традиції укр. класики (зокрема Марка Вовчка) з елементами імпресіонізму; тюремні й деякі інші оповідання Тесленка мовою і манерою розповіді близькі до ранніх оповідань Володимира Винниченка.
    Твори Тесленка перевидавалися багато разів. Найповніші видання: «З книги життя» (1912, 1918, 1925), «Повне зібрання творів» (1928), «Твори» (1956) та ін.
   1910 року повернувся до рідного села, де хворий на сухоти й виснажений арештами й засланнями, невдовзі помер.
     У селі Харківцях засновано літературно-меморіальний музей Тесленка.
  У райцентрі Лохвиці 1974 року перед районним Будинком культури відкрито яскравий пам'ятник Архипу Тесленку.
   На будинку в Києві, де в 1905-1909 роках перебував Архип Тесленко 19.09.1964 р. було встановлено меморіальну дошку (граніт; архітектор І.І. Макушенко).

Михайло Старицький – автор слів-неологізмів: «мрія», «байдужість», «чарівливий», «пестливий», «завзяття», «нестяма».

Аристократ найвищої проби

Джерела: http://uahistory.com/topics/famous_people/3145 та інші інтернет-видання

«Дворянином із дворян» називали друзі Михайла Старицького, бо князь пишався родоводом, міг годинами розповідати про гілки свого роду:

Миргородська гілка аристократичного роду Михайла Старицького (наголос на другому складі), що походив від Рюриковичів, від Володимира Мономаха, мав за родичів монархів Великобританії, Франції, Норвегії; у ХVII столітті князь Старицький пристав до запорізьких козаків, і з того часу понеслася слава про козаків-аристократів: про архімандрита Києво-Печерської лаври Варнаву Старицького, прадіда письменника Василя Михайловича Старицького, полкового обозного;

Полтавська молодша гілка Старицьких (наголос на першому складі від м.Стариця) – від князя Всеволода Юрійовича Велике Гніздо, від брата московського царя Івана ІІІ. З цієї гілки походив гідрограф, контр-адмірал Костянтин Старицький; полтавець Єгор Павлович Старицький (1825-1899) – юрист, сенатор (1867), член Державної Ради (1879), голова Департаменту Законів Сенату (1883 — 1885), визначний діяч судової реформи 1864; його дочка – Наталія Єгорівна Старицька, дружина творця ноосфери Володимира Вернадського.

Отже, Михайло Старицький мав понад тисячолітній родовід, а царі й 300 років не мали; мав родичів-монархів і дозволяв собі згорда дивитися на царський рід. Чи не тому Старицький на власні кошти створив український театр, кращий за імператорський, платив більше, ніж цар своїм акторам, мав найкращі декорації, акторські костюми? Цар навіть кілька разів запрошував його театр до себе, зваблював акторів, щоб перейшли до нього.

Народився М.Старицький 14 (2) грудня 1840 р., у с. Кліщинці на Полтавщині (тепер Черкащина). Батько — Петро Іванович, відставний ротмістр, шляхтич із давнього роду. Мати, Анастасія Захарівна Лисенко, нащадок чернігівського полковника Івана Лисенка, пишалася своїми пращурами: полковником Лисом (Лисенком) Вовгурою з часів Хмельниччини; турецьким пашею Булюбашем, який втік на Січ від гніву султана. Змалку свою сиву мудрість переливав у Михайла Старицького дід Захарій Лисенко: у своєму маєтку він зібрав чудову бібліотеку, добре знав французьку мову, передплачував французькі газети, зачитувався Вольтером. Виховував маленького Михайла і дядько по матері, син діда Захара, Олександр Захарович Лисенко. Дядько був одружений із простою селянкою, кохався в козацькій старовині, прекрасно грав на бандурі, знав багато дум і старовинних пісень. Він дав Михайлові початкову освіту, виховав у хлопчика любов до народу, інтерес до його історії та народної творчості. Уся родина говорила чистою українською мовою, любила народні пісні.

Помер батько, слідом за ним пішов дідусь, сестра та двоє братів. Ці нещастя добили неню – і 10-річний Михайло лишився круглим сиротою. З роками Старицький не дуже любив приїздити в рідне село. У рідній хаті здавалося ніколи звідти не вивітрювався запах ладану за померлими. У останній рік життя недільного вечора до Кліщинців приїхали Михайло Старицький, Микола Лисенко та Марія Заньковецька. Просто неба влаштували концерт. На горі стояв високий (190 см) сивий красень Старицький і на прохання селян дуже гарно виконував пісню «Ніч яка місячна». За часів совєтів Кліщинці, могили предків письменника затопило Кременчуцьке водосховище.

Опікун, двоюрідний дядько Віталій Лисенко, батько майбутнього композитора, забрав юного бешкетника у свою сім’ю. До Михайла ставилися, як до власної дитини, говорили українською, англійською, французькою, німецькою, російською мовами. Михайло та молодший на два роки Микола були троюрідними братами; вони швидко здружилися. Потім була гімназія: у Лисенка 2-га Харківська, у Старицького – Полтавська. Багато часу хлопці проводили разом: обоє любили вечори, бали, театр; вони навіть перше кохання мали єдине – білявку Теклю. Заради неї втекли з дому, дуетом співали серенаду й удостоїлися честі поцілувати ручку.

У 1859 році Микола Лисенко та Михайло Старицький вступили до Харківського університету. Наступного року через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і брати перевелися до Київського університету, стали членами Київської (Старої) громади. Родичі та друзі М. Драгоманов, М.Старицький, М. Лисенко, П.Косач, Тадей Рильський відкрили власним коштом недільні школи та бібліотеки, працювали у них. Вони мандрували Україною, збирали фольклор. Так, у 1861 році Лисенко та Старицький провели новорічні свята на Полтавщині у свого товариша, автора гімну України Павла Чубинського.

Коли в травні 1861 р. було перепоховання Т. Шевченка, київські студенти шляхтичі Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Микола Лисенко, Михайло Старицький упряглися в траурний віз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі. Так утвердилася тяглість нашої історії: нащадок княжої Русі ніс на раменах прах Тараса Шевченка, щоб поховати його на Могилі козацького монастиря біля трьох полеглих гетьманів.

У 1862 р. родичі Старицького по лінії батька — дворяни Родзянки, виїжджаючи за кордон, передали йому в спадщину садибу в селі Либіхівка, прекрасний будинок і величезну бібліотеку. Михайло став справжнім поміщиком, зачастив полювання. Це захоплення призвело до хвороби — він дуже простудився; наслідки ускладнення: захворювання серця, сильні болі мучили до кінця життя.

https://www.youtube.com/watch?v=iUQCEJhYUk4 У Кліщинцях Михайло закохався у селянку Степаниду і написав їй поезію «Ніч яка, Господи, місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай. Вийди коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай…», але Степанида виявилася зарученою. Його серце не витримало, парубок зліг. До чудових слів Михайла «Ніч яка, Господи» Микола Лисенко написав музику – пісня-згадка про кохання до Степаниди. Лисенки, дізналися, що Михайло лежить хворий, привезли з Полтави лікаря, потім забрали Старицького у маєток у Жовнині й довго лікували. Доглядала хворого Михайла рідна сестра Миколи Лисенка, 14-річна Софійка.

Маленька, жвава, кароока дівчина з дитинства була закохана у троюрідного брата. І між молодими людьми спалахнуло взаємне почуття. Що робити? Утекти? Софія в усьому зізналася матері й батьки дали згоду на одруження. Молодих обвінчав батюшка в сусідньому селі, додавши два роки Софії й один рік Михайлові. Прожили разом 41 рік, вона пережила чоловіка на 20 років.

Через два роки Михайло Старицький знову повернувся до Києва та закінчив університет. Михайло працював над удосконаленням мов: англійської, німецької, французької. Михайло Старицький активно працював у «Київській громаді», до якої входили Павло Житецький, Павло Чубинський, Тадей Рильський, Михайло Драгоманов, але в 1863 р. набув чинності Валуєвський циркуляр, і найактивніші громадівці потрапили за ґрати, а гурток призупинив діяльність. У ці роки у львівських журналах вийшли друком перші вірші та переклади М. Старицького.

Благословилося молодим п’ятеро дітей:

Марія (1865-1930) – зовні дуже схожа на батька, актриса імператорських театрів.

Людмила (1868-1941) – письменниця Старицька-Черняхівська.

Оксана (1870-1942) – дитяча письменниця, дружина міністра освіти УНР Івана Стешенка. Старицька Ольга (1876 – 1887) – померла одинадцятирічною за 5 днів від тяжкої хвороби.

Юрій (1882 – 1936), народився останнім. Важкі пологи закінчилися нервовими хворобами матері. Юрій Михайлович здобув юридичну освіту в Імператорському Київському університеті Св. Володимира. У 1902 р. брав участь у студентській демонстрації і був затриманий, до революції перебував під постійним наглядом поліції. По закінченні юридичного факультету університету працював у Київській судовій палаті, очолював філію Київської «Просвіти». У грудні 1917 р. за розпорядженням В. Винниченка був призначений директором Біженецького департаменту при Міністерстві внутрішніх справ УНР. Навесні 1919 р. залишив посаду і переїхав до м. Сочі, де в його дружини художниці Варвари Савич був невеличкий маєток. Був членом Сочинської місцевої ради, але після доносу про його аристократичне походження у 1930 р. з дружиною був змушений поїхати до Сухумі. Там Юрій Михайлович Старицький займався адвокатською практикою, помер 1936 року.

Бажаючи дати дітям рідномовне українське виховання, Старицькі водили старших дітей до дитячого садочка сестер Ліндфорс (одна з сестер, Софія Ліндфорс, пізніше стала видатним педагогом С. Русовою). Сестри-виховательки мали свій домашній театр, ставили п’єси для дітей. Так об’єдналися домашні театри Старицьких, Косачів, Лисенків. Михайло Старицький почав перекладати відомі п’єси, писати власні, а геній Лисенка давав їм музичну душу. З’явилася «Коза-дереза», п’єса, написана генералом В. Александровим для своїх дітей, адаптована Старицьким, перетворена на оперу Лисенком. Поставлено перші музичні комедії «Чорноморці» (музика М. Лисенка, текст лібрето за твором Я. Кухаренка – М. Старицького) та «Різдвяна ніч» (музика М. Лисенка, текст лібрето за твором М. Гоголя – М. Старицький). І хоч Емським указом 1876 р. було підтверджено заборону перекладати і друкувати твори українською мовою, ставити українські п’єси, у 1876 p. Старицький переклав Шекспірового «Гамлета», поставив його у домашньому театрі та зіграв головну роль. Як бачимо, аматорський гурток Старицького—Лисенка перетворився на Товариство українських акторів, зусиллями якого було поставлено 13 власних п’єс. Іван Франко писав: «Склалося товариство, якого Україна не бачила ні до, ні після».

Відчуваючи, як потрібний українцям для самоідентифікації театр, Михайло Старицький продав Карпівку, свою землю та маєток укупі з меблями у рідних Кліщинцях і вклав усе в перший професійний український театр. Своє життя і всієї родини він віддав Україні. З 1883 р. Михайло Старицький – директор театру. Він набрав штат: режисер – М.Кропивницький, актори – М. Садовський, М.Заньковецька, П.Саксаганський І.Карпенко-Карий, М.Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Карпинська – сто акторів, досить великий хор і оркестр, поліпшив умови життя всіх працівників. Артистам щойно виниклого українського театру встановлено гонорари за розцінками імператорських труп. Для трупи Старицький написав 35 оригінальних вистав. Музику до багатьох вистав писав М.Лисенко, він же працював із хором та оркестром, допомагав акторам удосконалюватись у виконанні вокальних фрагментів ролей. Троє дочок Старицького були акторками. Дружина Софія працювала касиром. Перші їхні вистави в театрі Бергоньє, далі гастролі нової трупи відбулися у найбільшому місті України, в Одесі. Трупа Старицького гастролювала у найкращих театрах Росії з величезним успіхом, було багато запрошень показати свої вистави.

Та друзі хороші, поки у тебе є гроші… У 1885 році Старицького обшахраювали на 30 тисяч, він зібрав корифеїв, запропонував пару років потерпіти, попрацювати на паях, але корифеї не погодилися. Тільки молодь підтримала Михайла Старицького. У 1893 р. М.П.Старицький залишив антрепренерську діяльність та повернувся до Києва.

Без будь-яких коштів, навіть власного будинку князь не мав. Він і його діти сіли за чорну роботу. Писати українською мовою було нереально, отже, мова імперії…

М.Старицький разом із дочкою Людою у чотири руки створили історико–пригодницький роман –трилогію «Богдан Хмельницький» («Перед бурею» (1894), «Буря» (1896), «Біля пристані» (1897)). У церквах Російської імперії виголошували анафему українському гетьманові, а Старицький створив дилогію «Руїна» і «Молодість Мазепи» та перекладав із англійської романтичну поему Байрона «Мазепа». Старицький переклав українською казки Андерсена і видав їх власним коштом. Його переклад «Сербських народних дум і пісень» і сьогодні неперевершений.

Михайло Старицький – автор слів-неологізмів: «мрія», «байдужість», «чарівливий», «пестливий», «завзяття», «нестяма».

Не зміг Михайло Старицький відмовити Олександру Мурашку:позував для постаті Івана Сірка у дипломній роботі «Похорон кошового».

Справи в театрі, кочове життя, безгрошів’я підривали здоров’я Орла, а гайвороння його додзьобало. Це сьогодні можна ставити різні фільми за ідеєю того ж Люка Бессона, а тоді сценічні переробки «чистоплюї» трактували це як плагіат. Підняли ґвалт про виставу «За двома зайцями» (1883), хоч на афішах писали «за п’єсою І.Нечуя-Левицького «На Кожум’яках»; «Циганка Аза» (1888), за повістю Ю.Крашевського «Хата за селом». На захист М.Старицького виступили І.Франко, О.Потебня, Д.Багалій, М.Сумцов.

У 1903 р. Михайло Старицький мав останній публічний виступ на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві.

Вранці 27 квітня 1904 р. в Києві від серцевого нападу відійшов у вічність український митець Михайло Старицький, який згорда дивився на царський рід. Ховали ж Михайла Старицького як на полотні О. Мурашка. Укриту червоною китайкою труну учні несли на руках до Байкового цвинтаря.

Микола Лисенко, прощаючись із побратимом, сказав: «Хоч ти тілом мертвий, так заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле».

михайло старицький. презентація

1. 1. Я вірю в Божу силу людської душі. Вона підніметься й над внутрішнім падін- ням і над зовнішнім гнітом. Пробє час – і все чесне, добре, сповнене високих намірів, стане на чолі й під яскравим сяйвом дня піде до владнославних – лю- бови, свободи і правди.З перших кроків самопізнання на полінарод-нім я загорівся душею і думкоюпослужить рідному слову, огрануватийого, окрилити красою і дужістю, щобвоно стало здатним висловити культурнуосвічену річ, виспівати найтонші красивисоких поезій.
2. 2.  Протягом 1873—1876 pp. M.Старицький писав вірші, перекладав з Г.Андерсена, І. Крилова, М.Лєрмонтова, сербські народні думи та пісні. На початку 80-х pp. він домігся видання літературно-художнього альманаху «Рада». Очолив першу українську професійну трупу. У 1886—1887 pp. трупа з успіхом гастролювала в Москві та Петербурзі, потім — у Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Астрахані, Тифлісі. За станом здоровя у 1893 р. М. Старицький залишив трупу.
3. 3. Наступного року Російська Академіянаук призначила драматургу персональнупенсію «За літературні праці рідноюмовою». Він брав участь у створенніВсеросійського театрального товариства. У 1897 р. відбувся ПершийВсеросійський зїзд діячів сцени, на якомувиступив М. Старицький. У Києві він керував драматичнимгуртком Літературно-артистичноготовариства, продовжував літературнудіяльність. У 1903 р. письменник готував виданняальманаху «Нова рада», але за його життяальманах не вийшов.
4. 4. ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ НІЧ ПЕРЕД РІЗДВОМКАДР ІЗ КІНОФІЛЬМА 1952Р. КАДР ІЗ ТЕАТРАЛЬНОГО ВИСТУПУ
5. 5. ЦИГАНКА АЗА МАРУСЯ БОГУСЛАВКАКАДР ІЗ КІНОФІЛЬМУ КАДР ІЗ МУЛЬТФІЛЬМУ
6. 6. СТАРИЦЬКИЙ–ПОЕТ Новаторство поезії Старицького виявилося у розширенні системи жанрів української поезії, збагаченні виражальних засобів. Можна виділити кілька основних мотивів лірики М. Старицького: роль і призначення поета («Поетові»), краса людських почуттів («Виклик»), співчуття до важкої долі простого люду («Швачка»), тема України («До України»).
7. 7.  Людмила Старицька-Черняхівська й Олександр Черняхівський із донькою Веронікою. Київ, 1925 рік (фото із фондів Музею видатних діячів української культури)
8. 8. Михайло Старицький помер 27 квітня 1904 р., похований на Байковому кладовищі, Київ.
9. 9. Кабінет Михайла Старицького у М.Старицький меморіальному будинку-музеї в Києві - студент М.Садовський у ролі Богдана Хмельницького з пєси М. Старицького «Богдан Хмельницький» Старицька -Вероніка Черняхівська Черняхівська . М.Старицький і М.Старицький із М.Кропивницький дружиною
10. 10. М.СТАРИЦЬКИЙ - поет, патріот, театральний діяч, інтелігентний громадський діяч, працьовитий видавець, шляхетний драматург, щирий прозаїк ,творча особистість, сміливий романтик (порушив заборону щодо української мови)
11. 11. ТЕМАТИКА ТВОРІВ М.СТАРИЦЬКОГО. Тематика творів Приклади Історичні Пєса і повість “Оборона Буші”, драма “Маруся Богуславка”, повість “Устим Кармелюк”, віршована драма “Богдан Хмельницький”. Соціально-побутові :Драми “Не судилося”, “У темряві”, “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, оповіданняПро роль мистецтва, Пєса “Талан”, поезії життя інтелігенції. Мелодрами, оперети “Циганка Аза”, “Зимовий вечір”, на побутові теми “Чорноморці”
12. 12. Творчість М.Старицького стала єднальною ланкою між традиційною за стилем українською лі-тературою (романтизм, реалізм) і новою, модерні-стською, яка почала зароджуватись на межі XIX –XX ст. Творчість Михайла Старицького –значний крок вперед у розвитку української мови, у поширенні тематичного виднокругу української літератури, у зміцненні в нашому письменстві реалізму. М.Рильський М.Старицький, 1904р.