Архів блогу

понеділок, 7 грудня 2015 р.

ВИДАТНІ ЛЮДИ: Незаконнонароджений син непошлюбленої матері, наймички з Полтавщини Микола Васильович Корнійчуков (або Корнійчук)

«Я, такий-то, раптом спіймав себе на тому, що мислю й викладаю свої думки українською мовою, а потім уже перекладаю їх російською...» (із щоденника Чуковського)

31 березня 1882 року  в Санкт-Петербурзі народився хлопчик Микола, котрий увійшов в історію всього того дуже складного культурного масиву, що утворився на просторах спершу Російської, а потім Совєтської імперії, під іменем Корнія Івановича Чуковського.
Чуковський з дружиною Марією Борисівною Гольдфель (Одружився 1903р.  з двадцатитрьохрічною одеситкою, дочкою бухгалтера, обвінчався напередодні від'їзду до Лондона. Шлюб був єдиним і щасливим. У сім'ї було четверо дітей - Микола, Лідія, Борис і Марія.)

А ще він був Микола Васильович Корнійчуков (або Корнійчук) - незаконнонароджений син непошлюбленої матері, наймички з Полтавщини. Один із найвидатніших дитячих письменників світу. І не лише дитячий письменник, а й «дорослий» літературознавець, перекладач, літературний критик, мемуарист і педагог у найширшому сенсі цього слова. Людина, котра вміла говорити з використанням різної стилістики в різних жанрах. Енциклопедист у прямому значенні цього слова. А тому про нього хай краще говорить сучасний енциклопедист, київський культуролог Вадим Скуратівський.
«Окрім славнозвісних текстів дитячої літератури, Чуковський дуже ретельно працював над зовсім іншими, й здавалося б, далекими від дитячої літератури темами. Десь у середині 1900-х років він першим у світі заговорив про масову літературу, про масове, отже, бездуховне споживання, про відповідні жанри цієї масової літератури. Це було задовго до славнозвісної книги Орте-ґи-і-Ґассета «Повстання мас». Але іспанський філософ говорив про це у філософському стилі, а Чуковський говорив якось дуже спокійно, але по-своєму, надзвичайно глибоко, - пише професор Вадим Скуратівський. - Тоді ж він починає працювати над сюжетами, пов’язаними з найвідоміиіими письменниками світу, від Волта Вітмана до Вайльда й закінчуючи російською літературою. І ті статті Чуковського розгорталися в напрямі винайдення структурних формальних основ цієї самої творчості. Тобто задовго до так званого російського й німецького формалізму Чуковський винайшов метод структурного аналізу, особливої морфології, яка розглядає художній твір як певну цілісність. І, нарешті, наприкінці 1920-х років Корній Чуковський починає працювати над так званою дитячою мовою як над системою знаків дитячої психології у її переході від однієї стадії до іншої. Майже водночас над цією самою проблемою працює великий швейцарський психолог Піаже, а в червоній Росії - Лев Виготський. Зрозуміло, що еони навряд чи дивилися в бік Чуковського, який своїми засобами легкої літератури задовго до Піаже й Виготського заговорив про те, як формується взагалі основа основ і людського мислення, і мовної поведінки - шлях дитячої мови в напрямі до мови дорослої. «Від двох до п’яти» - це геніальна книга».
Краще не скажеш - коротко і зрозуміло. І добре, якщо в теперішній політичній колотнечі про Чуковського в Україні згадають незлим, тихим словом. Але погано, якщо в цьому слові вітчизняні автори через певні причини не помітять дуже важливих сюжетів, що стосуються життя і творчості Чуковського. А вони цього не помітять, якщо підуть в оповіді про автора «Айболитя» і «Тарга-ниська» вслід за сучасними російськими джерелами, зокрема новітньою розвідкою Ірини Лук’янової «Корній Чуковський», що з’явилася рік тому у видавництві «Молодая гвардия».
Річ у тому, що в подібних наукових розвідках пишеться те, що мусить писатися в них незалежно від імені автора. Бо ж російська гуманітарна наука в 90% випадків закінчується там, де починається українське питання.
От і зараз. Ось цитата з Ірини Лук’янової: «Він - незаконний син мами-українки та батька-єврея, який виріс у винятково космополітичному місті й говорив по-російськи. Росіянином він був не по крові, але по мові - так і увійшов у російську традицію, і через російську прилучився до світової культури». Ну, а далі йдуть розмисли про те, чи усвідомлював себе росіянин Чуковський при цьому ще і євреєм і т. д.
А тепер подивимося, ким був насправді по мові Корній Чуковський (він же «Ніколай Корнейчуков» у російській транскрипції та Микола Корнійчук - в українській. Ось що згадував знаний дисидент, молодший друг Чуковського Лев Копелев (цитую мовою оригіналу):
«На прогулке зашла речь о трудностях перевода с родственных языков. Чем ближе язык, тем труднее. Польские стихи умеем переводить, а украинские еще не научились. Корней Иванович внезапно остановился.
Пастернак гений. Но и ему трудно давался Шевченко. Однако «Марию» перевел прекрасно. Помните?.. Забыли?! Идемте и сейчас же будем читать Шевченко. По-украински.
Он привел меня в дом, достал с полки «Кобзарь», начал читать «Марию». На второй строфе голос стал еще выше. Задрожал, перехватило. Он плакал. Протянул книгу.
Читайте. Но только без пафоса, по-человечески. - Я читал, а Корней Иванович плакал. Иногда перебивал:
Повторите.
...Ну, спасибо. Идите. Уходите».
У кого з росіян по мові й по культурі можлива така емоційна реакція?
Тепер - зі спогадів поета Олександра Ревича про Арсенія Тар-ковського: «Я по первому впечатлению вспомнил, что Арсений говорил особым тембром. Таким тембром говорят люди, у которых на слуху украинский язык. Таким тембром говорил Корней Иванович Чуковский. На этом же тембре пел Козловский».
Правда, цікаво?
А тепер - слово самому Чуковському, фрагмент із його статті про футуристів:
«И характерно: когда Василиск Гнедое на минуту, по како-му-то капризу, стал писать внезапно по-украински, он и там закричал: долой!
Перша эгофутурня пісня На украіньской мові:
Усім набридли Тарас Шевченко та гопашник Кропівницький -
то есть всем надоел и величайший поэт, и величайший актер Украины. Какой ни коснутся культуры, всякую норовят уничтожить. Вот оно - то настоящее, то единственно подлинное, что так глубоко таилось у них подо всеми их манифестами, декларациями, заповедями: сбросить, растоптать, уничтожить! Разве здесь не величайший бунт против всех наших святынь и ценностей? »
Наші святині и наші цінності...
Утім, десь на початку XX століття Чуковський прямо записав у своєму щоденнику, - нагадує нам професор Вадим Скуратівський, - «я, такий-то, раптом спіймав себе на тому, що мислю й викладаю свої думки українською мовою, а потім уже перекладаю їх російською...»
Ясна річ, Чуковський не був діячем української культури. Він був постаттю російської імперської культури, під якими б прапорами та імперія не існувала (так само, як ірландець Бернард Шоу - діячем британської культури). Але при всьому тому, видається, він, як і вже згаданий Шоу, був біпатридом - людиною з двома Батьківщинами, яка бажає тільки добра обом своїм Віт-чизнам і прагне їм прислужитися своєю культурницькою діяльністю. Таке трапляється в імперські часи, коли у провінціалів із завойованої колонії є лише один вихід - культурно завоювати метрополію; але при цьому доводиться приймати певні правила гри цієї метрополії, у тому числі й мову.
Утім, про це не дізнаєшся із текстів, що друкуються в Москві. Там Гоголь - однозначно «русский писатель», і навіть автор кількох книг про Гоголя Ігор Золотусський не знає, що в першому варіанті «Тараса Бульби» (1835), вільному від «ідеологічних вправ» у дусі «самодержавия, православия, народности», немає ані «русского царя», ані «русской земли», ані пафосу апологета імперії, закарбованого в останніх словах Бульби: «Подымется из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему... Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которые бы пересилили русскую силу!» У першому варіанті козацького полковника не палять на вогнищі, і він звертається до козаків із зовсім іншим напучуванням: «Прощайте, паны-бра-ты, товарищи! Вспоминайте иной час обо мне! Об участи же моей не заботьтесь! Я знаю свою участь: я знаю, что меня заживо разнимут по кускам и что кусочка моего тела не оставят на земле, - да то уже мое дело... Будьте здоровы, паны-браты, товарищи! Да глядите, прибывайте на следующее лето опять, да погуляйте хорошенько!..» У Москві книга про Нестора Махна виходить у серії «Русский бунт» (хоча сам Махно в паризькій еміграції присвятив свої спогади, за його словами, процесу перетворення російської революції в Україні на суто українську революцію), навіть про Симона Петлюру книга виходить у тій самій серії!..
Тож чого після всього цього дивуватися, що у книзі про Лева Троцького її автор Сергій Семанов довго розводиться про вплив на маленького Лева єврейської культури та мови, не знаючи чи не бажаючи знати того (про що, до речі, згадував сам Троцький), що в сім’ї Бронштейнів розмовляли українською. Російську Давид Бронштейн так і не вивчив до кінця життя, так само, як і івриту, а на їдиш розмовляти гидував, вважаючи її «мовою рабів». От і спілкувалися тією мовою, якою розмовляли селяни-наймити землевласника Бронштейна. Ба більше: перші літературні спроби Лева Давидовича у віці 15 років були також виконані українською. І надалі українізми постійно проскакують у його текстах. Так, свою дружину, корінну росіянку Наталію Седову Троцький звав «Наталочкою». А хіба без певного (хоч і дуже своєрідного) українського сентименту могла виникнути у Троцького наприкінці життя ідея відокремлення «робітничо-селянської України» від СССР з орієнтацією на вступ її у майбутньому в «Соціалістичну федерацію Європи», але в жодному разі - не в спілку з Росією, навіть «червоною», про що вже йшлося в цій книзі? Незалежність радянської України для Троцького наприкінці його життя - річ аксіоматична, а от про Білорусь він пише інакше: «Ми - за незалежність радянської України і, якщо самі білоруси цього хочуть, совєтської Білорусі». Схоже, Лев Давидович теж належав до дуже своєрідних «червоних» біпатридів, але при цьому переймався зовсім не єврейською державою, а Україною...
А щодо згадуваного уже польсько-українського роду Тарковських, то чи можна зрозуміти стилістику Арсенія та Андрія без українських культурних кодів і сюжетів? Але ж таких досліджень, наскільки мені відомо, нема, і навряд чи будуть.
Одне слово, багато «цікавенького» відкривається, тільки-но зачепиш російську гуманітарну науку та історію під ракурсом постколоніального дискурсу. Інша річ, що вірити цій науці не дуже випадає, за винятком окремих дослідників. Як, до речі, і вітчизняній науці, у якій купа колоніальних міфів, не помічених самими дослідниками. Але це вже інша тема.
Його речі варто-таки перекладати для дітей українською мовою, тим більше, що тут буде своєрідний «зворотний переклад» (бо ж думав їх автор, за його власним визнанням, таки українською). Новаторство Чуковського в російській дитячій поезії було, зокрема, у тому, що він вдало використав у ній деякі традиційні українські пісенні розміри, а на додачу смів дуже вільно поводитися зі словом і з тематикою. Не випадково одним із перших почав перекладати вірші Чуковського такий «страшний» політемігрант та «український буржуазний націоналіст», як Іван Багряний. Сумніваюсь, що про цей факт пишуть московські дослідники. А тим часом переклади цікаві, не тавтологічні, а творчі, із звукописом, розраховані на специфіку дитячого сприйняття:
Задзвонили Крокодили,
Закричали скільки сили:
«Ой, у нас зробилась драма! -
Наша мама, наша мама -
З’їла ґі-ґіпопотама, -• їй прийшла така охотр, -
Проковтнула бегемота!
Може вмерти щохвилини!
Шліть рицини!
Шліть рицини!!!»
Закричав я в телефон:
«Скільки вам?!»
«Ваґон!
Ваґон!!»
Отож, як бачимо, через переклади Багряного вірші Чуковського прийшли до дітей повоєнної української політичної еміграції. Одне слово, без прямого й опосередкованого впливу «дідуся Корнія» уявити собі нашу епоху й нас самих навряд чи можливо. Тому не будемо забувати про те, що для нього Україна була не тільки територією, де народилася його мати, а й чимось незмірно більшим. (Джерело:http://coollib.com)


ЦЕЙ ДЕНЬ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ...

неділя, 6 грудня 2015 р.

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ. Дванадцять присяжних, котрі врятували честь України

Понад 100 років тому в Києві завершився судовий процес, якому судилося не тільки увійти у світову історію, а й досі викликати неоднозначні оцінки та судження в людей з різними світоглядами. 
Дело Менделя Бейлиса.Київський міський суд, фото 1907-го р.
І досі сюжет цього процесу спонукає до праці літераторів, істориків, богословів і політиків. Хоча, власне, про що тут сперечатися? Вирок, остаточний і виважений, вже тоді ухвалили присяжні. Ухвалили з такою мудрістю, якої нерідко не вистачає нашим сучасникам. Хоча це було дуже важко.
Викликається свідок Моше Арендер!
- Свідок, ви знали Андрійка Ющинського?
- (перелякано) Так. Ми з Андрійком...
- (суворо) Відповідайте тільки на мої запитання. Ви гуляли з Андрієм 12 березня позаминулого року на цегляному заводі?
- Не пам’ятаю...
- Але взагалі ви каталися з ним коли-небудь на глиняному м ялі?
- Так.
- Ви знаєте Менделя Бейліса?
-Так.
- Ну звісно, ви ж обидва євреї... Так-от, чи не пам’ятаєте ви випадку, щоб Бейліс погнався за вами на заводі і схопив Андрійка?
- Не пам’ятаю.
-На цю відповідь і слід було чекати... Свідок, у вас голуби були?
Були.
Ви їх Андрійкові продали?
- (злякано) Так.
- Самі купили за десять копійок, а продали за скільки? Певно, за двадцять?
- (майже плачучи) Так.
- Питань більше не маю.
Це - фрагмент зі стенограми процесу Бейліса в українському перекладі. Він наочно засвідчує атмосферу, у якій цей процес відбувався: «Ви ж євреї... Купив голубів за десять копійок - продав за двадцять - єврейська натура!». Ставив підлітку Моше Арен-деру запитання Георгій Замисловський, впливовий депутат Державної думи Російської імперії, один із лідерів чорносотенного «Союза русского народа».
Що ж це був за процес і чим він знаменний?
Нагадаю, як розгорталися події. 20 березня 1911 року в печері на околиці Києва знайшли тіло дванадцятирічного гімназиста Андрія Ющинського. Здобуті в ході слідства факти свідчили про кримінальний характер злочину, проте міністр юстиції російського уряду Щегловітов наказав представити це як убивство з ритуальною метою. Слідчі, які вийшли на реальних злочинців, були усунуті з правоохоронних органів. Натомість і прокуратура, і поліція, і суд пристали до офіційної версії. Саме за звинуваченням у вбивстві задля здійснення людської ритуальної жертви 22 липня поліція заарештувала прикажчика цегельного заводу, мешканця київського передмістя Татарки Менахема Менделя Бейліса.
Офіційну версію злочину підтримали російські чорносотенні організації та низка газет, розпочавши широку антисемітську кампанію під гаслом «кров християнська на єврейській маці». Так, газета «Новое время» закликала до розправи над нелюдами-євреями, що замучили християнську дитину. Часопис «Русское знамя» запитував: «Що ж наше духовенство мовчить? Що ж воно не реагує на звіряче вбивство жидами хлопчика Андрія Ющинського?». Газета «Земщина» змальовувала деталі ще не розслідуваної справи: «Жиди вбили - ні, не вбили, а мучили цілими годинами свою жертву, проколюючи в різних місцях усе тіло, і нарешті замучили». У «Двоглавому Орлі» київського поліцмейстера полковника Скалона за недостатню енергію у втіленні офіційної версії вбивства називали «жидівським наймитом». А чорносотенний «Кіевлянінъ» називав банкіра Афанасьева «жидівським батьком» за те, що він давав єврейським купцям кредити на тих самих умовах, що й росіянам. Захисників же Бейліса від «кривавих наклепів» (а це звернення підписали 160 знаних у Російській імперії людей - письменників, науковців, депутатів) чорносотенна преса одразу записала до «жидовствуючих» та «шабес-ґоїв».
Ба більше: на початку 1913 року «Київський клуб російських націоналістів» великим накладом видав і продавав брошуру за назвою «Що таке ритуальні вбивства». Член клубу, видавець газети «Кіевлянінъ» Василь Шульгін, у редакційній статті на третій день судових засідань визнавав, що «звинувачення проти Бейліса є белькотінням, яке хоч трішки здібний захисник розіб’є жартуючи» . Натомість, на думку Шульгіна, Київська прокуратура мала б «створити звинувачення настільки досконале, настільки міцно збудоване, щоб проти нього розбилася сила цієї величезної хвилі, що піднялась йому назустріч».
Але попри тиск з боку владних структур усіх рівнів, рішучий спротив суспільства офіційному антисемітизму ширився в Україні й у всій Російській імперії. 25-30 вересня 1913 року (після початку самого судового процесу) у Харкові та Одесі відбулися страйки протесту проти фабрикації судової справи. У столиці імперії Петербурзі був створений громадський комітет на чолі з письменниками Володимиром Короленком та Максимом Горьким. Комітет видав відозву з протестом проти розпалювання антисемітизму, підписану вісімдесятьма трьома діячами культури. Проти організаторів «Справи Бейліса» виступили Володимир Вернадський, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Олександр Керенський, Олександр Глаголєв, Олександр Блок, Софія Русова та багато інших російських та українських інтелігентів.
Так, Михайло Грушевський назвав його ініціаторів «прислужниками племінної і расової ненависті», «фахівцями ритуальної легенди», «творцями кошмарної фантазії та нелюдської злоби». Так само висловився й відомий громадський діяч, літературознавець Сергій Єфремов. А Софія Русова, співредактор українського часопису «Світло», видала в 1911 році брошуру «Слово правди про євреїв». У русі протесту проти наклепу виступила й українська соціал-демократична група вищих шкіл Києва, у її заяві говорилося: «Справа Бейліса не є справою єврейського народу. Це справа, яка мучить усі недержавні народи, волею історії вкинуті в тюрму народів».
І, до речі, Григорович-Барський, один із чотирьох адвокатів Бейліса, був висунутий саме від української сторони. Але провідним адвокатом на процесі був Володимир Маклаков, член Державної думи, чільний діяч партії кадетів, знаний російський юрист. Щоб побачити, як просто-таки віртуозно розбивали захисники чорносотенну лінію звинувачення, звернімося до стенограми продовження допиту єврейського хлопчика Моше Арендера, товариша вбитого Андрія Ющинського. Тепер запитання ставить Володимир Маклаков. Нагадаю, опонент Маклакова прагнув довести, що цьому свідкові вірити не можна, оскільки, мовляв, ідеться про юного зажерливого єврея, котрий зробив ґешефт навіть на продажу голубів товаришеві:
(Тоном доброго дідуся) Хлопчику, ви любили цих голубів?
Любив.
- Тримали їх довго?
- Понад місяць.
- Корм купували?
- Купував. Найкращий.
- Так що на їхньому продажу нічого не нажили?
- Нічого.
(Усміхнувшись) Ну от... А рушницю хто Андрійку подарував? Ви?
- Я. Ми ж бо з ним дружили. Він попросив, я і подарував.
- (М’яко і спокійно.) Ви і подарували...
Але мова зараз не про спротив чесної інтелігенції. І навіть не про чорносотенну політику тодішньої офіційної Росії, не про боротьбу демократичних сил проти цього чорносотенства, не про дискусії між різними політичними силами щодо процесу, які не вщухають понині, і, нарешті, не про самого головного фігуранта справи - Менахема Менделя Бейліса. Сьогодні, коли «єврейська карта» знову час від часу стає брудним знаряддям у політичних технологіях та в патріотичних істериках деяких суперукраїнців, варто добрим словом згадати дванадцятьох присяжних, котрі мусили, за задумом влади, винести потрібний вирок; дванадцятьох присяжних, котрих дуже ретельно добирали; дванадцятьох присяжних, котрі перебували під тягарем преси, що вимагала «жидівської крові». Люди, про яких з об’єктивних причин (1914 рік - Перша світова війна, 1917 - революція), на жаль, забули після закінчення процесу Бейліса. Ось їхні імена: Митрофан Кутовий - селянин із Хотова, Сава Мостицький - київський візник, Георгій Оглоблин - чиновник, Костянтин Синьковський -поштовий службовець, Порфирій Клименко - селянин, робітник Демидівського винного складу в Києві, Митрофан Тертичний -мешканець села Борщагівки, Петро Калитенко - службовець Київського вокзалу, Фауст Савенко - селянин села Кожухівки, Архип Олійник - селянин з Гостомеля, Йоасаф Соколовський -селянин, контролер київського трамвая, Іван Перепелиця - господар будинку на Вознесенському узвозі в Києві та Макарій Мельников - помічник ревізора губернської контрольної палати. Тобто міщани, чиновники, селяни з приміської зони Києва. Жодного інтелігента. Жодного члена будь-якої з демократичних партій - навпаки, п’ятеро з-поміж присяжних були членами «Союза русского народа».
Не випадково письменник Володимир Короленко, котрий викривав у пресі замовний чорносотенний характер процесу Бейліса, упав у відчай. Він так описував судове журі: «Старшина присяжних Мельников, дрібний писець контрольної палати... П’ять сільських каптанів, кілька шевелюр, підстрижених на лобі, на одне обличчя, наче писець з картини Рєпіна «Запорожці». Кілька сюртуків, часом мішкуватих. Обличчя то серйозні й уважні, то байдужі...». Короленко зауважував: серед присяжних в інших, значно менш серйозних справах, були університетські професори, приват-доценти, більшість становили люди з вищою, освітою, а тут - повна безнадія і ставка, як цинічно висловився один із київських чорносотенців, на «вроджений малоросійський антисемітизм».
Одне слово, катастрофа була можлива, і, цілком імовірно, що всі гріхи світу навіки були б приписані українцям, хоча насправді йшлося про зовсім інші рушійні сили «справи Бейліса».
Але сталося інакше. Уявімо собі картину: осінній вечір. Суд добігає кінця. Присяжні радяться у своїй кімнаті щодо винесення вироку. У Софіївському соборі триває молебен «по невинно убиенному отроку Андрею». Біля стін собору - кілька тисяч чорносотенців, в основному «ідейних малоросів», зі смолоскипами, котрі чекають тільки на обвинувальний вирок, щоб розпочати грандіозний погром, можливо, один із найбільших в історії. У єврейських будинках від самої середини дня міцно зачинені вікна і двері. Атмосфера наелектризована до краю. І раптом - блискавкою -звістка: присяжні визнали Бейліса невинним! Усе одразу змінюється. Чорносотенці кудись зникають, а на вулицях Києва, за описом Володимира Короленка, обіймаються православні з юдеями...
Отож варто пам’ятати: завдяки цим дванадцятьом людям Київ не увійшов до світової історії з ганебним тавром міста, де відбувся один із найстрашніших єврейських погромів; завдяки цим людям право торжествувало. Проте... Повсюдно в текстах, присвячених процесу Бейліса, ми читаємо про «простих російських селян» чи «мудрість російського народу», чи - у кращому разі -про якихось абстрактних «православних» (можна не сумніватися: якби вони засудили Бейліса, то писали б: «Ці кляті хохли»...). А от Віра Чеберяк, яка утримувала поблизу місця вбивства злодійську «малину», етнічна українка, найімовірніше, справжня вбивця Андрія Ющинського, котрий випадково побачив якісь деталі її незаконних оборудок, нерідко в сучасних публікаціях подається як «член партії українських есерів-націоналістів», котру начебто «пропхнув» 1917 року до Установчих зборів сам Володимир Винниченко, «лідер» цієї міфічної партії. Тоді як насправді йдеться про «ідейно правильну» в очах чорносотенної публіки звичайну постать кримінального світу, яку, до речі, тоді ж, по гарячих слідах, викрив київський слідчий з особливо важливих справ Василь Фененко. Що тільки на його адресу не писала чорносотенна преса! Бо ж владі потрібен був гучний процес для піднесення імперського духу...
Тому ще раз повторимо імена присяжних, які не дали здійснитися цьому задуму: Митрофан Кутовий, Сава Мостицький, Георгій Оглоблин, Костянтин Синьковский, Порфирій Клименко, Митрофан Тертичний, Петро Калитенко, Фауст Савенко, Архип Олійник, Йоасаф Соколовський, Іван Перепелиця та Макарій Мельников. Ці люди своєю відданістю нормам права і принципам елементарної порядності заслужили, щоб їх уписали в історію
України з політиками (хоча вони, на жаль, далеко не завжди бувають чесними й моральними).
І ще одне спадає на думку: а чи можливим було б виправдання Бейліса, якби не суд присяжних, незалежна преса й розвинені структури громадянського суспільства? Ми звикли - і справедливо! - гудити царську Росію за зневагу до норм демократії і прав людини, проте «справа Бейліса» доводить: наскільки більш демократичною була в деяких випадках та імперія порівняно із сучасною Українською державою, наскільки вільніше діяла тоді преса й почувалися люди. Адже якщо зараз раптом почнуть діяти суди присяжних (чого вимагає, до речі, чинна Конституція й чого боїться влада), то хіба набрані «з вулиці» присяжні насміляться перечити тиску «згори»? Хіба вони зважаться, як щойно згадана дванадцятка з 1913 року, піти всупереч волі начальства?

Хоча, з іншого боку, постання суду присяжних у сучасній Україні могло б стати тією краплиною, котра спричинила б зміну системи судочинства в країні. Тож теперішнім демократам не треба забувати про нереалізоване положення Конституції щодо суду присяжних і про те, що дванадцять людей з народу в судовій залі здатні у критичній ситуації врятувати честь нації. (джерело: http://coollib.com/ )


ВИДАТНІ ОСОБИСТОСТІ:ЗНАЙ НАШИХ! Військовий міністр УНР, командир Української Галицької армії (УГА) генерал Греків

Історія наша багата на постаті, вся, так би мовити, подієва аура навколо яких є напівзабутою чи взагалі невідомою й невидимою. Тим часом кожна з них символізує щось важливе і значуще не тільки для української історії, а й для всього світу. Власне, йдеться про таких цікавих персонажів, якими пишалася б кожна країна, але...
Одним із тих найвизначніших українських діячів XX століття, що їм вітчизняні політикани постійно «перекривали кисень», був генерал-хорунжий Олександр Греків. Хто він був? Ось основні етапи його тривалого і драматичного життя.
Греків Олександр ПетровичСпогади генерала Грекова мали бути надруковані в журналі "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ", однак надрукувати їх так і не вийшло....

КАР’ЄРА УКРАЇНСЬКОГО ГЕНЕРАЛА
Тривала напружена і виснажлива збройна боротьба, яка велась у 1917–1921 рр. за українську державність, сформувала серед народу цілу низку визначних воєначальників, які присвятили своє життя і діяльність відродженню України та її війська, виявили високі командирські й осо- бисті якості та заслужили глибоку пошану. Одним з таких визначних борців за незалежність України був військовий міністр УНР, командувач УГА генерал Олександр Петрович Греків...
Генерал УНР Греків навіть у Австрії прагнув створити “Українське козацтво”
Народився він у дворянській сім’ї в селі Сопич Глухівського району Сумської області. У 1897 р. закінчив юридичний факультет Московського університету, у 1899 р. — Московське військове училище. З 1900 р. служив у Лейб-гвардії єгерському полку; після закінчення Миколаївської військової академії (1905 р.) — командир роти цього ж полку. З 1907 р. — старший ад’ютант штабу 3-ї гренадерської дивізії в Москві; з 1908 р. — старший ад’ютант штабу1-їгвардійської дивізії в Петербурзі; з 1910 р. — помічник старшого ад’ютанта штабу військ гвардії та Петербурзького військового округу. Водночас з 1908 р. викладав політичну та військову історію й тактику у військових училищах Петербурга. З початком Першої світової війни (1914 р.) — начальник штабу 74-ї піхотної дивізії Північно-Західного фронту; з 1915 р. — начальник штабу 1-ї гвардійської піхотної дивізії. З квітня 1917 р. — командувач Лейб-гвардії єгерським полком (на чолі якого відзначився в боях під Тернополем влітку 1917 р.), з серпня 1917 р. — начальник штабу 6-го армійського корпусу, з вересня 1917 р. —генерал-майор. У грудні 1917 р. перейшов на службу до УНР; командував Сердюцькою дивізією, пізніше — начальник штабу Київського військового округу. З березня 1918 р. — помічник міністра військових справ УНР. Після проголошення Української Держави — гетьманату (квітень 1918 р.) перейшов в опозицію до режиму П. Скоропадського, очолив військове товариство «Батьківщина». У жовтні 1918 р. короткий час перебував на посаді начальника Головного штабу українського війська. У листопаді 1918 р. призначений Директорією на посаду головнокомандувача польовими арміями. У грудні 1918 — січні 1919 р. за дорученням Директорії проводив переговори з французьким командуванням (м. Одеса), обіймав посаду командувача військами Директорії в Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. У січні — лютому 1919 р. — міністр військових справ УНР, у лютому — березні 1919 р. — наказний отаман Армії УНР. У березні 1919 р., після розколу в Директорії, виїхав до Галичини (Західна Область УНР); з травня 1919 р. — командувач Української Галицької Армії (УГА). Керував операцією УГА «Чортківська офензива» (8 червня 1919 р.). У липні 1919 р. через конфлікт з владою Західної Області УНР вийшов у відставку, виїхав з сім’єю до Румунії. З 1920 р. жив у Відні; з лютого 1921 р. — заступник голови Всеукраїнської Національної Ради. З 1938 р. — член віденського відділу Української громади; у 1939 р. здійснив невдалу спробу створити військову організацію «Українське козацтво». У 1948 р. був заарештований радянською розвідкою, вивезений до СРСР і ув’язнений у м. Києві; у липні 1949 р. засуджений до 25 років позбавлення волі, ув’язнення відбував у таборі «Озерлаг» (Східний Сибір). У 1956 р. звільнений; повернувся до Відня, де й помер.
27 липня 1989 р. реабілітований посмертно.
 http://www.ukrainians-world.org.ua/

ІСТОРІЯ І КУЛЬТУРА: КІНОМИСТЕЦТВО: ПРЕМ’ЄРА ФІЛЬМУ “ЛЕГІОН. ХРОНІКА УГА” В КИЄВІ





3 грудня в столичному Будинку кіно відбулася прем’єра фільму “Легіон. Хроніка УГА” режисера Тараса Химича. 
Зал був заповнений вщерть, глядачів стояли навіть у проходах. 
Показ пройшов у рамках кінолекторію УІНП.
Стрічку представив Голова УІНП Володимир В’ятрович.
“Часом один фільм може зробити більше, ніж десятки томів написаного тексту. Тому я дуже втішений, що в Україні з’являється якісне історичне документальне кіно. І коли ми говоримо про таке кіно — то говоримо в першу чергу про Тараса Химича, який уже зробив кілька вагомих історичних проектів”.
Він наголосив на важливості стрічки саме зараз: “У тому протистоянні, що зараз є з Росією, російську армію не переможе пострадянська армія. Її переможе тільки українська армія, яка спирається на українські військові традиції. Наше завдання як істориків відкривати й доносити правду про військові традиції. У цьому відношенні фільми Тараса Химича надзвичайно важливі. Цей фільм ми будемо показувати по військових частинах і їздити з ним по прифронтовій зоні”.
Цю думку розвинув також начальник відділу інформаційно-пропагандистського забезпечення управління пропаганди головного управління по роботі з особовим складом Збройних сил України підполковник Поровський Микола. Він подякував за “створення ідеологічної зброї, яка сьогодні так потрібна для Збройних сил, для виховання моральної переваги українського воїна над московським ворогом, проти якого воюємо. Такі фільми потрібні як патрони, як зброя, адже тільки сформувавши глибоку мотивацію українського вояка, відданість до українських військових традицій ми зможемо створити цю перевагу. Надзвичайно важливо на прикладі цього фільму ув’язати в єдиний ланцюг визвольну боротьбу 1918 року, визвольну породьбу УПА і сучасну визвольну боротьбу, адже це — ланки одного ланцюга визвольної боротьби українського народу за нашу незалежність, за майбутнє України”.
Джерело: www.memory.gov.ua