«Я, такий-то, раптом спіймав себе на тому, що мислю й викладаю свої думки українською мовою, а потім уже перекладаю їх російською...» (із щоденника Чуковського)
31 березня 1882 року в Санкт-Петербурзі народився хлопчик Микола, котрий увійшов в історію всього того дуже складного культурного масиву, що утворився на просторах спершу Російської, а потім Совєтської імперії, під іменем Корнія Івановича Чуковського.
Чуковський з дружиною Марією Борисівною Гольдфель (Одружився 1903р. з двадцатитрьохрічною одеситкою, дочкою бухгалтера, обвінчався напередодні від'їзду до Лондона. Шлюб був єдиним і щасливим. У сім'ї було четверо дітей - Микола, Лідія, Борис і Марія.)
Чуковський з дружиною Марією Борисівною Гольдфель (Одружився 1903р. з двадцатитрьохрічною одеситкою, дочкою бухгалтера, обвінчався напередодні від'їзду до Лондона. Шлюб був єдиним і щасливим. У сім'ї було четверо дітей - Микола, Лідія, Борис і Марія.)
А ще він був Микола Васильович Корнійчуков (або Корнійчук) - незаконнонароджений син непошлюбленої матері, наймички з Полтавщини. 
Один із найвидатніших дитячих письменників світу. І не лише дитячий письменник, а й «дорослий» літературознавець, перекладач, літературний критик, мемуарист і педагог у найширшому сенсі цього слова. Людина, котра вміла говорити з використанням різної стилістики в різних жанрах. Енциклопедист у прямому значенні цього слова. А тому про нього хай краще говорить сучасний енциклопедист, київський культуролог Вадим Скуратівський.
Один із найвидатніших дитячих письменників світу. І не лише дитячий письменник, а й «дорослий» літературознавець, перекладач, літературний критик, мемуарист і педагог у найширшому сенсі цього слова. Людина, котра вміла говорити з використанням різної стилістики в різних жанрах. Енциклопедист у прямому значенні цього слова. А тому про нього хай краще говорить сучасний енциклопедист, київський культуролог Вадим Скуратівський.
«Окрім славнозвісних текстів дитячої літератури, Чуковський дуже ретельно працював над зовсім іншими, й здавалося б, далекими від дитячої літератури темами. Десь у середині 1900-х років він першим у світі заговорив про масову літературу, про масове, отже, бездуховне споживання, про відповідні жанри цієї масової літератури. Це було задовго до славнозвісної книги Орте-ґи-і-Ґассета «Повстання мас». Але іспанський філософ говорив про це у філософському стилі, а Чуковський говорив якось дуже спокійно, але по-своєму, надзвичайно глибоко, - пише професор Вадим Скуратівський. - Тоді ж він починає працювати над сюжетами, пов’язаними з найвідоміиіими письменниками світу, від Волта Вітмана до Вайльда й закінчуючи російською літературою. І ті статті Чуковського розгорталися в напрямі винайдення структурних формальних основ цієї самої творчості. Тобто задовго до так званого російського й німецького формалізму Чуковський винайшов метод структурного аналізу, особливої морфології, яка розглядає художній твір як певну цілісність. І, нарешті, наприкінці 1920-х років Корній Чуковський починає працювати над так званою дитячою мовою як над системою знаків дитячої психології у її переході від однієї стадії до іншої. Майже водночас над цією самою проблемою працює великий швейцарський психолог Піаже, а в червоній Росії - Лев Виготський. Зрозуміло, що еони навряд чи дивилися в бік Чуковського, який своїми засобами легкої літератури задовго до Піаже й Виготського заговорив про те, як формується взагалі основа основ і людського мислення, і мовної поведінки - шлях дитячої мови в напрямі до мови дорослої. «Від двох до п’яти» - це геніальна книга».
Краще не скажеш - коротко і зрозуміло. І добре, якщо в теперішній політичній колотнечі про Чуковського в Україні згадають незлим, тихим словом. Але погано, якщо в цьому слові вітчизняні автори через певні причини не помітять дуже важливих сюжетів, що стосуються життя і творчості Чуковського. А вони цього не помітять, якщо підуть в оповіді про автора «Айболитя» і «Тарга-ниська» вслід за сучасними російськими джерелами, зокрема новітньою розвідкою Ірини Лук’янової «Корній Чуковський», що з’явилася рік тому у видавництві «Молодая гвардия».
Річ у тому, що в подібних наукових розвідках пишеться те, що мусить писатися в них незалежно від імені автора. Бо ж російська гуманітарна наука в 90% випадків закінчується там, де починається українське питання.
От і зараз. Ось цитата з Ірини Лук’янової: «Він - незаконний син мами-українки та батька-єврея, який виріс у винятково космополітичному місті й говорив по-російськи. Росіянином він був не по крові, але по мові - так і увійшов у російську традицію, і через російську прилучився до світової культури». Ну, а далі йдуть розмисли про те, чи усвідомлював себе росіянин Чуковський при цьому ще і євреєм і т. д.
А тепер подивимося, ким був насправді по мові Корній Чуковський (він же «Ніколай Корнейчуков» у російській транскрипції та Микола Корнійчук - в українській. Ось що згадував знаний дисидент, молодший друг Чуковського Лев Копелев (цитую мовою оригіналу):
«На прогулке зашла речь о трудностях перевода с родственных языков. Чем ближе язык, тем труднее. Польские стихи умеем переводить, а украинские еще не научились. Корней Иванович внезапно остановился.
- Пастернак гений. Но и ему трудно давался Шевченко. Однако «Марию» перевел прекрасно. Помните?.. Забыли?! Идемте и сейчас же будем читать Шевченко. По-украински.
Он привел меня в дом, достал с полки «Кобзарь», начал читать «Марию». На второй строфе голос стал еще выше. Задрожал, перехватило. Он плакал. Протянул книгу.
- Читайте. Но только без пафоса, по-человечески. - Я читал, а Корней Иванович плакал. Иногда перебивал:
- Повторите.
...Ну, спасибо. Идите. Уходите».
У кого з росіян по мові й по культурі можлива така емоційна реакція?
Тепер - зі спогадів поета Олександра Ревича про Арсенія Тар-ковського: «Я по первому впечатлению вспомнил, что Арсений говорил особым тембром. Таким тембром говорят люди, у которых на слуху украинский язык. Таким тембром говорил Корней Иванович Чуковский. На этом же тембре пел Козловский».
Правда, цікаво?
А тепер - слово самому Чуковському, фрагмент із його статті про футуристів:
«И характерно: когда Василиск Гнедое на минуту, по како-му-то капризу, стал писать внезапно по-украински, он и там закричал: долой!
Перша эгофутурня пісня На украіньской мові:
Усім набридли Тарас Шевченко та гопашник Кропівницький -
то есть всем надоел и величайший поэт, и величайший актер Украины. Какой ни коснутся культуры, всякую норовят уничтожить. Вот оно - то настоящее, то единственно подлинное, что так глубоко таилось у них подо всеми их манифестами, декларациями, заповедями: сбросить, растоптать, уничтожить! Разве здесь не величайший бунт против всех наших святынь и ценностей? »
Наші святині и наші цінності...
Утім, десь на початку XX століття Чуковський прямо записав у своєму щоденнику, - нагадує нам професор Вадим Скуратівський, - «я, такий-то, раптом спіймав себе на тому, що мислю й викладаю свої думки українською мовою, а потім уже перекладаю їх російською...»
Ясна річ, Чуковський не був діячем української культури. Він був постаттю російської імперської культури, під якими б прапорами та імперія не існувала (так само, як ірландець Бернард Шоу - діячем британської культури). Але при всьому тому, видається, він, як і вже згаданий Шоу, був біпатридом - людиною з двома Батьківщинами, яка бажає тільки добра обом своїм Віт-чизнам і прагне їм прислужитися своєю культурницькою діяльністю. Таке трапляється в імперські часи, коли у провінціалів із завойованої колонії є лише один вихід - культурно завоювати метрополію; але при цьому доводиться приймати певні правила гри цієї метрополії, у тому числі й мову.
Утім, про це не дізнаєшся із текстів, що друкуються в Москві. Там Гоголь - однозначно «русский писатель», і навіть автор кількох книг про Гоголя Ігор Золотусський не знає, що в першому варіанті «Тараса Бульби» (1835), вільному від «ідеологічних вправ» у дусі «самодержавия, православия, народности», немає ані «русского царя», ані «русской земли», ані пафосу апологета імперії, закарбованого в останніх словах Бульби: «Подымется из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему... Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которые бы пересилили русскую силу!» У першому варіанті козацького полковника не палять на вогнищі, і він звертається до козаків із зовсім іншим напучуванням: «Прощайте, паны-бра-ты, товарищи! Вспоминайте иной час обо мне! Об участи же моей не заботьтесь! Я знаю свою участь: я знаю, что меня заживо разнимут по кускам и что кусочка моего тела не оставят на земле, - да то уже мое дело... Будьте здоровы, паны-браты, товарищи! Да глядите, прибывайте на следующее лето опять, да погуляйте хорошенько!..» У Москві книга про Нестора Махна виходить у серії «Русский бунт» (хоча сам Махно в паризькій еміграції присвятив свої спогади, за його словами, процесу перетворення російської революції в Україні на суто українську революцію), навіть про Симона Петлюру книга виходить у тій самій серії!..
Тож чого після всього цього дивуватися, що у книзі про Лева Троцького її автор Сергій Семанов довго розводиться про вплив на маленького Лева єврейської культури та мови, не знаючи чи не бажаючи знати того (про що, до речі, згадував сам Троцький), що в сім’ї Бронштейнів розмовляли українською. Російську Давид Бронштейн так і не вивчив до кінця життя, так само, як і івриту, а на їдиш розмовляти гидував, вважаючи її «мовою рабів». От і спілкувалися тією мовою, якою розмовляли селяни-наймити землевласника Бронштейна. Ба більше: перші літературні спроби Лева Давидовича у віці 15 років були також виконані українською. І надалі українізми постійно проскакують у його текстах. Так, свою дружину, корінну росіянку Наталію Седову Троцький звав «Наталочкою». А хіба без певного (хоч і дуже своєрідного) українського сентименту могла виникнути у Троцького наприкінці життя ідея відокремлення «робітничо-селянської України» від СССР з орієнтацією на вступ її у майбутньому в «Соціалістичну федерацію Європи», але в жодному разі - не в спілку з Росією, навіть «червоною», про що вже йшлося в цій книзі? Незалежність радянської України для Троцького наприкінці його життя - річ аксіоматична, а от про Білорусь він пише інакше: «Ми - за незалежність радянської України і, якщо самі білоруси цього хочуть, совєтської Білорусі». Схоже, Лев Давидович теж належав до дуже своєрідних «червоних» біпатридів, але при цьому переймався зовсім не єврейською державою, а Україною...
А щодо згадуваного уже польсько-українського роду Тарковських, то чи можна зрозуміти стилістику Арсенія та Андрія без українських культурних кодів і сюжетів? Але ж таких досліджень, наскільки мені відомо, нема, і навряд чи будуть.
Одне слово, багато «цікавенького» відкривається, тільки-но зачепиш російську гуманітарну науку та історію під ракурсом постколоніального дискурсу. Інша річ, що вірити цій науці не дуже випадає, за винятком окремих дослідників. Як, до речі, і вітчизняній науці, у якій купа колоніальних міфів, не помічених самими дослідниками. Але це вже інша тема.
Його речі варто-таки перекладати для дітей українською мовою, тим більше, що тут буде своєрідний «зворотний переклад» (бо ж думав їх автор, за його власним визнанням, таки українською). Новаторство Чуковського в російській дитячій поезії було, зокрема, у тому, що він вдало використав у ній деякі традиційні українські пісенні розміри, а на додачу смів дуже вільно поводитися зі словом і з тематикою. Не випадково одним із перших почав перекладати вірші Чуковського такий «страшний» політемігрант та «український буржуазний націоналіст», як Іван Багряний. Сумніваюсь, що про цей факт пишуть московські дослідники. А тим часом переклади цікаві, не тавтологічні, а творчі, із звукописом, розраховані на специфіку дитячого сприйняття:
Задзвонили Крокодили,
Закричали скільки сили:
«Ой, у нас зробилась драма! -
Наша мама, наша мама -
З’їла ґі-ґіпопотама, -• їй прийшла така охотр, -
Проковтнула бегемота!
Може вмерти щохвилини!
Шліть рицини!
Шліть рицини!!!»
Закричав я в телефон:
«Скільки вам?!»
«Ваґон!
Ваґон!!»
Отож, як бачимо, через переклади Багряного вірші Чуковського прийшли до дітей повоєнної української політичної еміграції. Одне слово, без прямого й опосередкованого впливу «дідуся Корнія» уявити собі нашу епоху й нас самих навряд чи можливо. 
Тому не будемо забувати про те, що для нього Україна була не тільки територією, де народилася його мати, а й чимось незмірно більшим. (Джерело:http://coollib.com)
Тому не будемо забувати про те, що для нього Україна була не тільки територією, де народилася його мати, а й чимось незмірно більшим. (Джерело:http://coollib.com)
Викликається свідок Моше Арендер!
Ось їхні імена: Митрофан Кутовий - селянин із Хотова, Сава Мостицький - київський візник, Георгій Оглоблин - чиновник, Костянтин Синьковський -поштовий службовець, Порфирій Клименко - селянин, робітник Демидівського винного складу в Києві, Митрофан Тертичний -мешканець села Борщагівки, Петро Калитенко - службовець Київського вокзалу, Фауст Савенко - селянин села Кожухівки, Архип Олійник - селянин з Гостомеля, Йоасаф Соколовський -селянин, контролер київського трамвая, Іван Перепелиця - господар будинку на Вознесенському узвозі в Києві та Макарій Мельников - помічник ревізора губернської контрольної палати. Тобто міщани, чиновники, селяни з приміської зони Києва. Жодного інтелігента. Жодного члена будь-якої з демократичних партій - навпаки, п’ятеро з-поміж присяжних були членами «Союза русского народа».
Народився він у дворянській сім’ї в селі Сопич Глухівського району Сумської області. У 1897 р. закінчив юридичний факультет Московського університету, у 1899 р. — Московське військове училище. З 1900 р. служив у Лейб-гвардії єгерському полку; після закінчення Миколаївської військової академії (1905 р.) — командир роти цього ж полку. З 1907 р. — старший ад’ютант штабу 3-ї гренадерської дивізії в Москві; з 1908 р. — старший ад’ютант штабу1-їгвардійської дивізії в Петербурзі; з 1910 р. — помічник старшого ад’ютанта штабу військ гвардії та Петербурзького військового округу. Водночас з 1908 р. викладав політичну та військову історію й тактику у військових училищах Петербурга. З початком Першої світової війни (1914 р.) — начальник штабу 74-ї піхотної дивізії Північно-Західного фронту; з 1915 р. — начальник штабу 1-ї гвардійської піхотної дивізії. З квітня 1917 р. — командувач Лейб-гвардії єгерським полком (на чолі якого відзначився в боях під Тернополем влітку 1917 р.), з серпня 1917 р. — начальник штабу 6-го армійського корпусу, з вересня 1917 р. —генерал-майор. У грудні 1917 р. перейшов на службу до УНР; командував Сердюцькою дивізією, пізніше — начальник штабу Київського військового округу. З березня 1918 р. — помічник міністра військових справ УНР. Після проголошення Української Держави — гетьманату (квітень 1918 р.) перейшов в опозицію до режиму П. Скоропадського, очолив військове товариство «Батьківщина». У жовтні 1918 р. короткий час перебував на посаді начальника Головного штабу українського війська. У листопаді 1918 р. призначений Директорією на посаду головнокомандувача польовими арміями. У грудні 1918 — січні 1919 р. за дорученням Директорії проводив переговори з французьким командуванням (м. Одеса), обіймав посаду командувача військами Директорії в Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. У січні — лютому 1919 р. — міністр військових справ УНР, у лютому — березні 1919 р. — наказний отаман Армії УНР. У березні 1919 р., після розколу в Директорії, виїхав до Галичини (Західна Область УНР); з травня 1919 р. — командувач Української Галицької Армії (УГА). Керував операцією УГА «Чортківська офензива» (8 червня 1919 р.). У липні 1919 р. через конфлікт з владою Західної Області УНР вийшов у відставку, виїхав з сім’єю до Румунії. З 1920 р. жив у Відні; з лютого 1921 р. — заступник голови Всеукраїнської Національної Ради. З 1938 р. — член віденського відділу Української громади; у 1939 р. здійснив невдалу спробу створити військову організацію «Українське козацтво». У 1948 р. був заарештований радянською розвідкою, вивезений до СРСР і ув’язнений у м. Києві; у липні 1949 р. засуджений до 25 років позбавлення волі, ув’язнення відбував у таборі «Озерлаг» (Східний Сибір). У 1956 р. звільнений; повернувся до Відня, де й помер.
