Незабутня сотня

Їх була тільки сотня на всеньку Україну, а справи їхні живі

За матеріалами  http://uahistory.com/topics/famous_people/4524   та ін. інтернет-видань

Перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Їх засновниками і першими членами стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із активних членів «Громади» тих часів був Т. Шевченко. Одночасно виникають «Громади» в Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові, інших містах України .

Стара́ грома́да — організація української інтелігенції у Києві, займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю, діяла з 1859 до 1876, коли була заборонена Емським указом.

Серед членів «Старої громади» були Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павло Житецький, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Павло Чубинський, Володимир Страшкевич та інші.

Члени товариства «Громада».

 Сидять (зліва направо): В. Коцюбинська, І. Шраг, М. Левицький, Ф. Шкуркіна, Р. Сембратович. Стоять (зліва направо): Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський, Д. Лук’янович, Г. Коваленко, І. Руденко, А. Версілов, А. Балика, В. Доманицький, О. Глібов. Чернігів, 1904 р..

«Громади» діяли у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві. У «Старій громаді» — усе та ж пропаганда мови, підвищення національної самосвідомості народу.

Члени таємної організації присягалися:

– вдома послуговуватися тільки українською мовою;

– виховувати дітей свідомими українцями;

– якщо громадівця забирали під арешт, або він помирав, родині допомагали члени товариства; сироту-дитину брали в свою родину (так виховувалися Максим Рильський, Михайло Старицький);

– щомісяця віддавати десятину на українські справи.

Це таємна організація добре знайомих між собою людей, часто – родичів. Хтось міг порекомендувати людину в члени громади і, якщо хоч один голос був проти, – ця кандидатура більше ніколи не обговорювалася.

Щоб створити мовне середовище для дітей, родини селилися в одному дворі, наприклад: родина Косачів, Лисенків, Старицьких.

Кілька справ Старої Громади:

Відкриття недільних шкіл для дорослих. Написання та видання підручників для них.

Коштом Михайла Старицького створено український професійний театр.

Члени Старої Громади організували перепоховання Т. Шевченка. На власні кошти придбали землю на Чернечій горі поблизу Канева (на ім’я громадівця К.Гамалії); громадівці весь час опікувалися могилою поета.

За рішенням Громади на ім’я її члена В.Рубінштейна (банкір, брат Антона Рубінштейна) у родини Т.Шевченка були викуплені права на видання творів поета.

Громада також надавала матеріальну допомогу родичам Кобзаря – Фотію Красицькому, Федору, Маркіяну та Левку Шевченкам.

10 березня 1878 року в Женеві випущене кишенькове видання «Кобзаря» накладом всього 1000 примірників, основою якого стали тексти французького видання. Книга містила 19 творів, мала мініатюрний формат (55х85 мм) і саме завдяки цьому потрапила в Україну (саме такого розміру часто пересилалися до Росії цигарки), обійшовши п. 1 Емського указу.

Українське видавництво очолював М. Драгоманов, готував рукописи Хведір Вовк (кавалер Ордену Почесного легіону).

Фінансувала видавництво таємна організація Київська Стара Громада.

Володимир Антонович (тоді вже професор Київського університету) зі своїми давніми друзями й колегами наприкінці 60-х — на початку 70-х років таємно відновили «Стару громаду» за участю нових талановитих діячів. Таку назву організація використала для того, щоб відрізнити досвідчених учасників громадівського руху від нових громад, що складалися переважно зі студентів. «Стара громада» зосередилася на неполітичній діяльності.

Організація вже не допускала до членства всіх без винятку і не прагнула великої чисельності. Старі громадівці добирали нових членів обережно й зважено. Від кандидатів вони вимагали закінченої вищої освіти. Прийняття до громади відбувалося відкритим голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб відмовити охочому до вступу. «Стара громада» складалася не більше як із п'ятдесяти осіб, представників інтелектуальної еліти, людей з високим моральним авторитетом.

Це були найвизначніші вчені й письменники: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, О. Русов, М. Зібер, С. Подолинський та ін.

Київська «Стара громада» налагодила тісні зв'язки з подібними громадами в Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, Петербурзі. Як і раніше, вона трималася осторонь від політичної діяльності та зв'язків із революційними організаціями. Разом із тим «Стара громада» перебувала в центрі тогочасного громадського життя України завдяки тому, що значна частина її членів працювала в установах земського та міського самоврядування й активно обороняла потреби українства.

Історичний факт. Незважаючи на те, що царський уряд позбавив громадівців можливості займатися справою освіти, вони, як викладачі, узяли активну участь у відкритті в 1871 р. колегії Г. Ґалаґана й перетворили її на найкращий навчальний заклад Києва.

Проте найбільшого значення «Стара громада» надавала розвиткові культури й науки, яка б допомогла створити надійний фундамент під будівлю майбутньої відродженої України. У січні 1873 р. частина старогромадівців увійшла до утвореного на базі історико-філологічного факультету Київського університету Історичного товариства Нестора Літописця.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства

Наступного місяця в Києві розпочав роботу Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. У числі його засновників і працівників більшість становили громадівці. Вони фактично вели всю роботу цієї наукової установи, заснували під її егідою музей та бібліотеку. До своєї діяльності товариство залучило чимало міської та сільської інтелігенції. На 1875 р. в ньому налічувалося 200 дійсних членів і членів-кореспондентів.

Відділ зібрав і видав величезну кількість джерел і матеріалів з історії, географії, природознавства, статистики та економіки України. У 1875 і 1876 р. були видані два томи «Записок» відділу. У них опубліковані наукові праці про клімат України, ярмарки й кустарну промисловість, селянськийінвентар, особливості українських дум і пісень та ін. Протягом 1872-1878 pp. зібрано, опрацьовано й видано за редакцією П. Чубинського сім томів етнографічних, статистичних і археологічних матеріалів. У 1874-1875 pp. видано 2-томну збірку українських історичних пісень. Дослідники відділу працювали також над історією української літератури та над підготовкою видання українсько-російського словника.

Улітку 1874 р. відділ організував і провів у Києві III Археологічний з'їзд, у якому взяли участь вітчизняні, російські та зарубіжні вчені. Результати наукової діяльності українських учених приємно здивували наукову громадськість своєю ґрунтовністю і розмахом. Більшість учених були членами громад і працювали на благо свого народу з особливим натхненням.

Завдяки деякому послабленню цензури в Києві розпочалося видання українських книжок. Друкувалися наукові праці, художні твори, поетичні збірки, виходили у світ серії корисних популярних брошур для народу.

«Київський телеграф»

Успіхи «Старої громади» на ниві науки й культури зміцнили її становище. Це надихнуло її провідників придбати газету «Київський телеграф», аби на її сторінках оприлюднювати свою громадянську позицію з приводу суспільно значущих питань.

На початку 1875 р. київська громада опублікувала свою програмну заяву. У ній проголошувалося, що вона буде звертати особливу увагу на потреби народу й неупереджено ставитиметься до відносин між суспільними верствами та націями.

Виходячи з цих програмних засад, газета друкувала статті Драгоманова, Вовка, Подолинського та інших кореспондентів на гострі соціально-економічні й політичні теми. Зокрема, визнаючи ряд позитивних наслідків реформи 1861 p., громадівці наголошували, що вона не дала селянам сподіваної волі, що їх і надалі нещадно гноблять через податки, малоземелля та пов'язані з ними відробітки й повинності. Автори звертали також увагу на нестерпні умови життя та праці робітників, їхню повну безправність у стосунках з підприємцями. Газета публікувала кореспонденції про нагальні питання земського та міського самоврядування. «Київський телеграф» постійно розповідав про пробудження національної свідомості інших слов'янських народів, про парламентську боротьбу в зарубіжних країнах.

Новий наступ реакції

Як тільки діяльність громад набула загальноукраїнського значення, а київська «Стара громада» відкрито оприлюднила свою позицію на сторінках «Київського телеграфу», український громадсько-політичний рух стали звинувачувати в антидержавних намірах.

Реакціонери й російські шовіністи, що групувалися навколо газети «Киевлянин» — неофіційного органу царської адміністрації в Україні, з неприхованою люттю накинулися з наклепами на «Київський телеграф». Зокрема, вони заявили, що громадівці проповідують сепаратизм, нав'язують народові популярні книжечки зі шкідливим змістом тощо. Цькування cупроводжувалося доносами в Петербург. Уже наприкінці 1874 р. до російської столиці з Києва було надіслано меморандум, у якому українців-громадівців було звинувачено в тому, що вони хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі».  

СЕПАРАТИЗМ (від латин, separates — відокремлення) - прагнення до відокремлення, відособлення й створення своєї держави. 

У серпні 1875 р. Олександр II наказав створити снеціальну комісію з найвищих урядовців імперії «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». Комісія дійшла висновку, що «вся літературна діяльність так званих українофілів має бути віднесена до прикритих лише благовидними формами зазіхань на державну єдність і цілість Росії. Центр цієї злочинної діяльності знаходиться в даний час у Києві». Комісія пояснювала, що «допустити окрему літературу на простонародному малоросійському наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекому майбутньому, України від Росії». У цьому зв'язку комісія вирішила закрити Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві, припинити видання «Київського телеграфу» і застосувати персональні покарання щодо окремих українських діячів.

Емський указ

Результатом роботи комісії стало видання 18 травня 1876 р. Емського указу, названого за найменуванням міста, де Олександр II тоді перебував на відпочинку. Указ установив абсолютну заборону на українське друковане й усне прилюдне слово. Українською мовою заборонялося друкувати книжки чи ввозити їх із-за кордону. Виняток становили лише твори художньої літератури й історичні документи. При цьому вони мали бути надруковані російською «ярижкою» і, звичайно, дозволені цензурою.

Указ забороняв ставити в театрах українські п'єси, організовувати українські літературні читання, виконувати прилюдно українські пісні. Українською мовою було заборонено навіть писати тексти до нот. Українські книжки вилучалися зі шкільних бібліотек. Указ заборонив також видавати громадівську газету «Київський телеграф».

Емський указ призвів до антиукраїнської політики й у царині освіти. Міністерство народної освіти розпочало стеження за благонадійністю вчителів. Воно зобов'язало директорів навчальних закладів подати списки учителів із характеристиками на них.

Українських викладачів стали поступово переводити в російські губернії, а українські навчальні заклади поповнювати викладачами з Росії.

ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

Через 30 років після появи ганебного Емського указу норвезький письменник Б. Б'єрнсон зазначав: «Усі чесні люди кожної цивілізованої нації вважають справу російського уряду відняти в 24 мільйонів українців їхню мову, забороняючи друкувати українські газети, виголошувати українські промови на ювілеї великого українського поета (І. Котляревського) найдурнішим указом, який можна було прийняти у сфері духовного життя».

Історичний факт. Директор Кам'янець-подільської гімназії в 1877 p., виконуючи наказ міністерства, повідомляв, що «викладач російської мови й літератури Трохим Біленький розмовляє з малоросійським акцентом; із його приватного життя видно, що в душі співчуває українофільським тенденціям, але на службі обережний; для боротьби проти особливостей місцевої говірки учнів корисно було б замінити його людиною за походженням із Великороси».

Пожвавлення громадівського студентського руху в 90-х роках XIX ст.

Діячі «старих громад» продовжували свою культурницьку діяльність і протягом 80-90-х років. Як і раніше, вони вважали за неможливе займатися політикою, щоб не «дратувати царський уряд і не накликати з його боку на себе та українську культуру нових утисків». Проте все більше нових учасників національного руху і насамперед члени «молодих громад» не бажали більше вдовольнятися лише культурницькою, неполітичною діяльністю. Адже, як доводило життя, така діяльність не могла докорінно поліпшити соціально-економічне становище народу, визволити його з-під національного гноблення.

За таких умов у національному русі виокремилася нова радикальна течія з виразною політичною спрямованістю. її учасники відмовилися від старої назви «українофіли» і стали називати себе «свідомими українцями». Першою організацією «свідомих українців» стало таємне товариство «Братство тарасівців». Улітку 1891 р. кілька студентів із Київського і Харківського університетів приїхали до Канева й на могилі Т. Шевченка заприсяглися на все життя бути вірними заповітам національного генія.

РАДИКАЛЬНИЙ (від латин, radicalis) — докорінний, основний, рішучий. У політиці — схильність до рішучих методів і засобів вирішення суспільних справ.

Засновники братства відразу ж приступили до створення таємної організації й вироблення програми. Окрім Харкова, гуртки тарасівців виникли в Києві, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Ічні та інших містах. До гуртків насамперед ішла молодь-студенти, дрібні службовці, інтелігенти, які мали середню й вищу освіту. Ідейними натхненниками організації стали Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський.

У 1893 р. у львівському часописі «Правда» тарасівці опублікували свою програму. У ній наголошувалося, що українці є самобутнім народом і мають право на незалежне існування. Тому своїм обов'язком тарасівці вважали «віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з гніту, у якому вона зараз перебуває».

Оскільки переважна більшість тарасівців дійшла висновку, що за тодішніх умов ідея самостійної України є нереальною, то керівники погодилися, що кінцевою політичною метою організації має бути цілковите визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії.

Своїм завданням вони вважали також утілення в життя ідеї соборності — нерозривної єдності всіх українських земель — незалежно від їхнього перебування в складі Австро-Угорської чи Російської імперій. Вагоме місце відводили вирішенню економічних питань. Що ж стосується самих тарасівців, то вони зобов'язувалися «бути в усьому послідовними українцями», розмовляти тільки українською мовою, «в українському дусі» виховувати своїх дітей, вимагати викладання українською мовою в школах, за кожної нагоди боронити українську справу.

Проголошення тарасівцями мети своєї діяльності допомогло поліції визначити їх як небезпечну групу й установити за ними пильний нагляд. І тільки-но, того ж 1893 p., гуртківці Харкова й Херсона отримали зі Львова великі партії забороненої літератури, поліція провела серед тарасівців масові арешти, через що братство припинило своє існування.

Піднесення студентського національного руху

Діяльність «Братства тарасівців» дала новий поштовх до розгортання студентського громадівського руху. У 1895 р. студенти Київського університету створили таємну «Українську студентську громаду», у 1897 р. виникла «Харківська студентська громада», у Полтаві майбутні священики створили «Полтавську громаду семінаристів». Загалом в Україні в ті роки виникло майже 20 студентських громад. Піднесення студентського національного руху спонукало старших громадівських діячів до пошуку шляхів їхнього згуртування.

У 1897 р. за ініціативою В. Антоновича й О. Кониського 20 українських громад, у тому числі громади Москви й Петербурга, утворили Загальноукраїнську безпартійну організацію (ЗУБО). Вона заснувала в Києві видавництво «Вік», відкрила велику книгарню, улаштовувала маніфестації на Шевченківські свята та ювілеї письменників, дбала про матеріальне забезпечення громадських діячів, яких переслідували російські власті. Студентські громади великих міст України часто влаштовували самодіяльні концерти, театральні вистави, виступали з лекціями, поширювали українську літературу.

Разом із тим громадівці не бажали більше обмежувати свою діяльність лише культурницькими рамками. У 1898 р. в Києві було скликано таємний Всеукраїнський з'їзд студентських громад. Він закликав студентів домагатися повсюдного вживання в культурі, освіті й літературі української мови (що тодішніми російськими властями розцінювалося як політична справа), а також боротися за такі конституційні права, як свобода слова, друку, зборів. На Другому всеукраїнському студентському з'їзді в 1899 р. було проголошено, що винуватцем тяжкого соціально-економічного й культурного становища українського народу є російський абсолютизм.

У 1899 р. в Харкові на основі студентської громади за ініціативою Д. Антоновича, М. Русова, Л. Мацієвича, Б. Каменського було засновано Революційну українську партію (РУП). Так наприкінці століття завдяки студентським громадам в Україні на зміну громадівській культурницькій діяльності прийшов політичний рух, який І. Франко назвав «Молода Україна».

Читай також:

1. Вікіпедія. Стара громада
2.  Кучеренко А. А. Діяльність «Громад» Півдня України по розгортанню українського культурно-освітнього руху у другій половині XIX ст. [1] // У статті характеризується робота «Громад» Одеси, Миколаєва, Єлисаветграда та інших міст Херсонської губернії
3. Вгору↑ ВО «Громада»: Історична довідка  http://hromada.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=35&Itemid=29
4. ↑ Перейти до:^а б Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник / К.: Академвидав, 2010.- 686 c. [2]
5. Вгору↑ Історія України: навчальний посібник. Громадівський рух
6. Вгору↑ Л. В. Чорна. Громадівський рух 60-70-х рр. XIX ст. у контексті українського національного відродження
7. Вгору↑ Драгоманов М. П. Австро-руські спомини (1867-1877) / Літературно-публіцистичні праці: В 2-х т. – К., 1970. – Т.2. – С.151-288.
8. Вгору↑ Л. В. Чорна. Громадівський рух 60-70-х рр. XIX ст. у контексті українського національного відродження