«Окрім славнозвісних текстів дитячої літератури, Чуковський дуже ретельно працював над зовсім іншими, й здавалося б, далекими від дитячої літератури темами. Десь у середині 1900-х років він першим у світі заговорив про масову літературу, про масове, отже, бездуховне споживання, про відповідні жанри цієї масової літератури. Це було задовго до славнозвісної книги Орте-ґи-і-Ґассета «Повстання мас». Але іспанський філософ говорив про це у філософському стилі, а Чуковський говорив якось дуже спокійно, але по-своєму, надзвичайно глибоко, - пише професор Вадим Скуратівський. - Тоді ж він починає працювати над сюжетами, пов’язаними з найвідоміиіими письменниками світу, від Волта Вітмана до Вайльда й закінчуючи російською літературою. І ті статті Чуковського розгорталися в напрямі винайдення структурних формальних основ цієї самої творчості. Тобто задовго до так званого російського й німецького формалізму Чуковський винайшов метод структурного аналізу, особливої морфології, яка розглядає художній твір як певну цілісність. І, нарешті, наприкінці 1920-х років Корній Чуковський починає працювати над так званою дитячою мовою як над системою знаків дитячої психології у її переході від однієї стадії до іншої. Майже водночас над цією самою проблемою працює великий швейцарський психолог Піаже, а в червоній Росії - Лев Виготський. Зрозуміло, що еони навряд чи дивилися в бік Чуковського, який своїми засобами легкої літератури задовго до Піаже й Виготського заговорив про те, як формується взагалі основа основ і людського мислення, і мовної поведінки - шлях дитячої мови в напрямі до мови дорослої. «Від двох до п’яти» - це геніальна книга».
Краще не скажеш - коротко і зрозуміло. І добре, якщо в теперішній політичній колотнечі про Чуковського в Україні згадають незлим, тихим словом. Але погано, якщо в цьому слові вітчизняні автори через певні причини не помітять дуже важливих сюжетів, що стосуються життя і творчості Чуковського. А вони цього не помітять, якщо підуть в оповіді про автора «Айболитя» і «Тарга-ниська» вслід за сучасними російськими джерелами, зокрема новітньою розвідкою Ірини Лук’янової «Корній Чуковський», що з’явилася рік тому у видавництві «Молодая гвардия».
Тому не будемо забувати про те, що для нього Україна була не тільки територією, де народилася його мати, а й чимось незмірно більшим. (Джерело:
Викликається свідок Моше Арендер!
Ось їхні імена: Митрофан Кутовий - селянин із Хотова, Сава Мостицький - київський візник, Георгій Оглоблин - чиновник, Костянтин Синьковський -поштовий службовець, Порфирій Клименко - селянин, робітник Демидівського винного складу в Києві, Митрофан Тертичний -мешканець села Борщагівки, Петро Калитенко - службовець Київського вокзалу, Фауст Савенко - селянин села Кожухівки, Архип Олійник - селянин з Гостомеля, Йоасаф Соколовський -селянин, контролер київського трамвая, Іван Перепелиця - господар будинку на Вознесенському узвозі в Києві та Макарій Мельников - помічник ревізора губернської контрольної палати. Тобто міщани, чиновники, селяни з приміської зони Києва. Жодного інтелігента. Жодного члена будь-якої з демократичних партій - навпаки, п’ятеро з-поміж присяжних були членами «Союза русского народа».
Народився він у дворянській сім’ї в селі Сопич Глухівського району Сумської області. У 1897 р. закінчив юридичний факультет Московського університету, у 1899 р. — Московське військове училище. З 1900 р. служив у Лейб-гвардії єгерському полку; після закінчення Миколаївської військової академії (1905 р.) — командир роти цього ж полку. З 1907 р. — старший ад’ютант штабу 3-ї гренадерської дивізії в Москві; з 1908 р. — старший ад’ютант штабу1-їгвардійської дивізії в Петербурзі; з 1910 р. — помічник старшого ад’ютанта штабу військ гвардії та Петербурзького військового округу. Водночас з 1908 р. викладав політичну та військову історію й тактику у військових училищах Петербурга. З початком Першої світової війни (1914 р.) — начальник штабу 74-ї піхотної дивізії Північно-Західного фронту; з 1915 р. — начальник штабу 1-ї гвардійської піхотної дивізії. З квітня 1917 р. — командувач Лейб-гвардії єгерським полком (на чолі якого відзначився в боях під Тернополем влітку 1917 р.), з серпня 1917 р. — начальник штабу 6-го армійського корпусу, з вересня 1917 р. —генерал-майор. У грудні 1917 р. перейшов на службу до УНР; командував Сердюцькою дивізією, пізніше — начальник штабу Київського військового округу. З березня 1918 р. — помічник міністра військових справ УНР. Після проголошення Української Держави — гетьманату (квітень 1918 р.) перейшов в опозицію до режиму П. Скоропадського, очолив військове товариство «Батьківщина». У жовтні 1918 р. короткий час перебував на посаді начальника Головного штабу українського війська. У листопаді 1918 р. призначений Директорією на посаду головнокомандувача польовими арміями. У грудні 1918 — січні 1919 р. за дорученням Директорії проводив переговори з французьким командуванням (м. Одеса), обіймав посаду командувача військами Директорії в Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. У січні — лютому 1919 р. — міністр військових справ УНР, у лютому — березні 1919 р. — наказний отаман Армії УНР. У березні 1919 р., після розколу в Директорії, виїхав до Галичини (Західна Область УНР); з травня 1919 р. — командувач Української Галицької Армії (УГА). Керував операцією УГА «Чортківська офензива» (8 червня 1919 р.). У липні 1919 р. через конфлікт з владою Західної Області УНР вийшов у відставку, виїхав з сім’єю до Румунії. З 1920 р. жив у Відні; з лютого 1921 р. — заступник голови Всеукраїнської Національної Ради. З 1938 р. — член віденського відділу Української громади; у 1939 р. здійснив невдалу спробу створити військову організацію «Українське козацтво». У 1948 р. був заарештований радянською розвідкою, вивезений до СРСР і ув’язнений у м. Києві; у липні 1949 р. засуджений до 25 років позбавлення волі, ув’язнення відбував у таборі «Озерлаг» (Східний Сибір). У 1956 р. звільнений; повернувся до Відня, де й помер.
За матеріалами сайту: http://uahistory.com/topics/events/3257
27 листопада 1932 року на привокзальну площу зігнали усіх мешканців станиці Полтавської на Кубані. Прийшов поїзд, викотили з нього кулемети, висипали солдати, виніс свою тушу Лазар Каганович.
«Казаки, — закричав він, — сдавайте хлеб по-хорошему. Спрятали вы его, знаем. Но мы и приехали сюда, чтобы трахнуть вас как следует!»
Лазар Мойсейович продовжив: «Значит так?! Ну, казаки, пожалеете об этом, и очень!»
Населення станиці Полтавської — нащадки переселених царицею Катериною ІІ на Кубань запорожців (за переписом 1926 року, в Полтавській було 14306 жителів, з яких 10985 назвалися українцями).
Тут існував перший Всеросійський український педагогічний технікум, викладачем і директором якого був Микола Міхновський. І хоч в УСРР було оголошено українізацію, уряд не раз відмовлявся фінансувати «шкідливий» педтехнікум.
Наступного ранку, 28 листопада 1932 р., більшовики підігнали пустий ешелон, загнали туди силоміць і старих, і малих, вивезли в Сибір усе українське населення кубанської станиці Полтавська.
Навіть назву станиці змінили: «Нет больше «черной станицы» Полтавской, а есть цветущая станица Красноармейская».
"За компанію і жид повісився..."