— Ви — коваль?
Голос за спиною пролунав так несподівано, що Василь аж здригнувся. До того ж він не чув, щоб двері до майстерні відчинялися і хтось заходив усередину.
— А стукати не пробували? — грубо відповів він, дещо розсердившись і на себе, і на моторного клієнта.
— Стукати? Хм… Не пробувала, — відповів голос.
Василь схопив зі столу дрантя і, витираючи натруджені руки, повільно обернувся, прокручуючи в голові відповідь, яку він зараз збирався видати в обличчя цього незнайомця. Але слова так і залишилися десь у його голові, тому що перед ним стояв вельми незвичайний клієнт.
— Ви не могли б виправити мені косу? — жіночим, але хриплуватим голосом запитала гостя.
— Все, так? Кінець? — Відкинувши ганчірку кудись у кут, зітхнув коваль.
— Ще не все, але набагато гірше, ніж раніше, — відповіла Смерть.
— Логічно, — погодився Василь, — не посперечаєшся. Що мені тепер потрібно робити?
— Виправити косу, — терпляче повторила Смерть.
— А потім?
— А потім наточити, якщо це можливо.
Василь кинув погляд на косу. І справді, на лезі були помітні кілька вищербин, та й саме лезо вже пішло хвилею.
— Це зрозуміло, — кивнув він, — а мені-то що робити? Молитися або речі збирати? Я просто вперше, так би мовити…
— А-а-а… Ви про це, — плечі Смерті затряслися в беззвучному сміхові. — Ні, я не за вами. Мені просто косу потрібно підправити. Зможете?
— Так я не помер? — непомітно обмацуючи себе, запитав коваль.
— Вам видніше. Як ви почуваєтеся?
— Та ніби нормально.
— Нема нудоти, запаморочення, болю?
— Н-н-ні, — прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів, невпевнено сказав коваль.
— У такому разі, Вам нема про що турбуватися, — відповіла Смерть і простягнула йому косу.
Взявши її в моментально задерев’янілі руки, Василь почав оглядати її з різних сторін. Справ там було на півгодини, але усвідомлення того, хто буде сидіти за спиною і чекати закінчення роботи, автоматично продовжує термін щонайменше на кілька годин.
Переступаючи ватяними ногами, коваль підійшов до ковадла і взяв до рук молотка.
— Ви це… Сідайте. Не будете ж Ви стояти?! — вклавши у голос усю свою гостинність і доброзичливість, запропонував Василь.
Смерть кивнула й сіла на лавку, спершись спиною на стіну.
***
Робота закінчувалась. Випрямивши лезо, наскільки це було можливо, коваль подивився на свою гостю.
— Ви мене вибачте за відвертість, але я просто не можу повірити в те, що тримаю в руках предмет, за допомогою якого було угроблено стільки життів! Жодна зброя в світі не зможе зрівнятися з ним. Це воістину неймовірно.
Смерть, яка сиділа на лавці в невимушеній позі йі розглядала інтер’єр майстерні, якось помітно напружилася. Темний овал каптура повільно повернувся у бік коваля.
— Що Ви сказали? — тихо промовила вона.
— Я сказав, що мені не віриться в те, що тримаю в руках зброю, яка…
— Зброя? Ви сказали зброя?
— Може я не так висловився, просто…
Василь не встиг договорити. Смерть, блискавичним рухом схопившись з місця, за мить опинилася просто перед обличчям коваля. Краї каптура легко тремтіли.
— Як ти думаєш, скільки людей я вбила? — Прошипіла вона крізь зуби.
— Я… Я не знаю, — похнюпившись, вичавив із себе Василь.
— Відповідай! — Смерть схопила його за підборіддя і підвела голову вгору, — скільки?
— Н-не знаю…
— Скільки? — викрикнула вона просто в обличчя коваля.
— Та звідки я знаю, скільки їх було? — намагаючись відвести погляд, не своїм голосом пискнув коваль.
Смерть відпустила його підборіддя й на кілька секунд замовкла. Потім, згорбившись, вона повернулася до лавки і, важко зітхнувши, сіла.
— То ти не знаєш, скільки їх було? — тихо промовила вона і, не дочекавшись відповіді, продовжила. — А що, як я скажу тобі, що я ніколи, чуєш? — ніколи не вбила жодної людини! Що ти на це скажеш?
— Але… А як же?…
— Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це, якщо ви самі прекрасно справляєтеся з цією місією? Ви самі вбиваєте один одного. Ви! Ви можете вбити заради папірців, заради вашої злості й ненависті, ви навіть можете вбити просто так, заради розваги. А коли вам стає цього мало, ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного сотнями й тисячами. Вам просто це подобається. Ви залежні від чужої крові. І знаєш, що найнеприємніше в усьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам простіше звинуватити в усьому мене, — вона ненадовго замовкла. — Ти знаєш, якою я була раніше? Я була красивою дівчиною, я квітами зустрічала душі людей і проводжала їх до того місця, де їм судилося бути. Я всміхалася їм і допомагала забути про те, що з ними сталося. Це було дуже давно… Подивися, що зі мною стало!
Останні слова вона викрикнула і, схопившись із лави, скинула з голови каптура.
Перед очима Василя постало, помережане зморшками, обличчя глибокої старості. Рідке сиве волосся висіло поплутаними пасмами, куточки потрісканих губ були неприродно опущені вниз, оголюючи нижні зуби, що кривими осколками визирали з‑під губи. Але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі очі, без будь-якого виразу, втупилися в коваля.
— Подивися, на кого я перетворилася! А знаєш чому? — вона зробила крок до Василя.
— Звісно ж не знаєш, — посміхнулася вона. — Це ви зробили мене такою! Я бачила, як мати вбиває своїх дітей; я бачила, як брат вбиває брата; я бачила, як людина за один день може вбити сто, двісті, триста інших людей! Я ридала, дивлячись на це, я вила від нерозуміння, від неможливості того, що відбувається, я кричала від жаху…
Очі Смерті заблищали.
— Я поміняла своє прекрасне плаття на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких я проводжала. Я надягла каптур, аби люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квітів. Ви перетворили мене на монстра. А потім звинуватили мене в усіх гріхах. Звісно, це ж так просто… — вона дивилася на коваля уважним поглядом. — Я проводжаю вас, я показую дорогу, я не вбиваю людей… Віддай мені мою косу, дурень!
Вирвавши з рук коваля своє знаряддя, Смерть повернулась і попрямувала до виходу з майстерні.
— Можна одне питання? — почулося ззаду.
— Ти хочеш запитати, навіщо мені тоді потрібна коса? — зупинившись біля відчинених дверей, але не обертаючись, запитала вона.
— Так.
— Дорога до Раю… Вона вже давно заросла травою.
За матеріалами: Бджола
