Ігор Калиниченко – запорізький поет, з-під пера якого вийшла збірка "Зоряна дорога" (2008).
Ігор Олександрович Калиниченко народився 1 січня 1983 в сім’ї робітників заводу «Мотор-Січ» у Запоріжжі. Предки діда по матері (Горпиничі) переселилися з Полтавщини у село Успенівка Гуляйпільського району Запорізької області наприкінці 18-го століття. Бабуся по батькові Ніна Гориславець народилася у селі Красногорівка Великобагачанського району Полтавської області. Її родина покинула село в 1933 році, рятуючись від Голодомору, і оселилася під Запоріжжям. Ігор до 19-ти років кожне літо жив у бабусі по матері Лідії Горпинич в селі Любицьке Новомиколаївського району Запорізької області, що мало величезний вплив на його творчість та розвиток особистості. З 1990 по 2000 р. навчався у загальноосвітній школі № 60 м. Запоріжжя. У 2000 році поступив на історичний факультет Запорізького національного університету, який закінчив 2005 р. з освітньо-кваліфікаційним рівнем "спеціаліст" (спеціалізація - новітня історія України). Далі, протягом 10 років, змінив кілька професій, зокрема працював страховиком, продавцем, комірником, охоронцем, експедитором і навіть робив надгробні пам'ятники. У 2014 році за сімейними обставинами переїхав до Івано-Франківська.
Поетична творчість
Ігор Калиниченко пише вірші з 1996 року. В 2008 р. у видавництві запорізької “Просвіти” вийшла перша його збірка “Зоряна дорога”, до якої ввійшли найкращі поезії періоду 1998–2008 рр. Основні мотиви творчості – українська природа, рідне село, любов до матері, Вітчизни, коханої. Продовжуючи традиції співців запорізького степу Василя Лісняка, Василя Діденка, Григорія Лютого, Івана Доценка, Олега Гончаренка, Івана Сухаря, Любові Геньби, маючи гуляйпільське коріння (троюрідний дід Ігоря – поет Анатолій Горпинич), він наразі є чи не єдиним молодим поетом Запорізького краю, що пише на сільську тематику. Друкувався у запорізьких та київських виданнях, зокрема в альманахах “Яблуко спокуси” , “Слава нації! Смерть ворогам!”, “Зачаруй мене тремом кохання”, “Махаон”, у газеті “Верже” та в журналі “Хортиця”, в Інтернеті (сайти “Поетичні майстерні”, “Севама”, “Гоголівська академія”, “Хата-читальня” та ін.). Був членом Запорізького обласного літературного об’єднання, тривалий час відвідував літературний клуб “99″ при Запорізькому національному університеті.
Вірші Ігоря Калиниченка легкі та музичні, то ж недарма ними зацікавилися композитори. Перші пісні народилися завдяки запорізькому композитору Валерію Томченку. Потім була пісня “Моя Україна”, написана співачкою з Симферополя Яною Моісеєвою, що вперше пролунала на двох концертах з приводу святкування Дня Незалежності України в Криму. Потім Ігор Калиниченко співпрацював з дніпропетровським композитором Володимиром Ярцевим та американським композитором українського походження Гаммою Скупинським (пісні "Квітка-Євгенія" і "Чарівні мальви").
Запорізькі поети Ганна Лупинос та Михайло Буряк рекомендували Ігоря Калиниченка до Національної Спілки Письменників України. У червні 2012 р. він став лауреатом премії облдержадміністрації для обдарованої молоді у галузі літератури.
Дослідник і популяризатор ретро-музики
У 2011 році Ігор Калиниченко заснував проект «Золотий Фонд української естради», у сферу діяльності якого входять: збір, систематизація і реставрація записів, а також фото-відео матеріалу; збір інформації про співаків, композиторів, поетів-піснярів, музикантів і про музичні гурти минулого століття; наукові дослідження з історії української естради 1930-1990-х років; популяризація української пісенної спадщини.
З 2008 року вивчає історію української музики. Предки діда по матері (Горпиничі) переселилися з Полтавщини у село Успенівка Гуляйпільського р-ну Запорізької області наприкінці 18-го століття. Бабуся по батькові народилася у сел і Красногорівка Великобагачанського району Полтавської області. Родина бабусі покинула село в 1933 році, рятуючись від голодомору
Інтернет-частина проекту включає однойменний сайт, сайти пам'яті Назарія Яремчука та Раїси Кириченко, інтернет-радіо, відеоканал на Youtube, клуби любителів ретро-естради в соціальних мережах «Фейсбук» і «Вконтакте». Сайт «Золотий Фонд української естради» присвячений найкращим українським співакам, композиторам, поетам-піснярам та колективам (ансамблям, гуртам, хорам, дуетам, тріо) 1950-1990-х років.. До 19-ти років кожне літо жив у бабусі в селі Любицьке Новомиколаївського району Запорізької області, що мало величезний вплив на його творчість та розвиток особистості. У 2005 році закінчив історичний факультет Запорізького національного університету. Вірші пише з 1996 року. В 2008 р. у видавництві запорізької "Просвіти" вийшла перша його збірка "Зоряна дорога", до якої ввійшли найкращі поезії періоду 1998 – 2008 рр. Основні мотиви творчості поета – українська природа, рідне село, любов до матері, Вітчизни, коханої. Продовжуючи традиції співців запорізького степу В. Лісняка, В. Діденка, Г. Лютого, І. Доценка, О. Гончаренка, І. Сухаря, Л. Геньби, маючи гуляйпільське коріння (троюрідний дід Ігоря - поет Анатолій Горпинич), він наразі є чи не єдиним молодим поетом Запорізького краю, що пише на сільську тематику.
Ігор Калиниченко друкувався у запорізьких та київських виданнях, зокрема в альманахах "Яблуко спокуси" , "Слава нації! Смерть ворогам!", "Зачаруй мене тремом кохання", "Махаон", у газеті "Верже" та в журналі "Хортиця", в Інтернеті (сайти "Поетичні майстерні", "Севама", "Гоголівська академія", "Хата-читальня" та ін.). Ігор є членом Запорізького обласного літературного об'єднання ім. Гайдабури, тривалий час відвідував літературний клуб "99" при Запорізькому національному університеті. Є лауреатом та переможцем кількох інтернет-конкурсів поетичного порталу "Севама". Виступав на фестивалі "Поетичний травень-2009".
Твори Ігоря Калиниченка привертають до себе увагу передусім тих людей, котрі у наш атомний та комп'ютерний вік продовжують вірити, що найвищі цінності у житті – це Вітчизна, кохання, дружба, материнство, а не гроші чи горілка. А головне – вірші Ігоря наповнені щирістю та любов'ю. "Досі майже вже не вірилось, щоб у теперішньому закомп'ютеризованому світі (особливо чоловічому) було стільки Любові чистої і нетиражної взагалі!.. Не те що навіть до Мови, Природи, України в цілому!!!" – так відгукнулася на поезію І. Калиниченка поетеса з м. Прилуки, член НСПУ Олеся Білоцвіт. А український поет із Польщі Василь Шляхтич писав у своїй рецензії, що "Небагато нині в Україні поетів, та не тільки поетів, які оспівують любов до рідної мови, рідної культури, до своєї історії. Читаючи твори сучасних українських поетів, помічаєш, що тематика їх творів майже ніяка. Гарні слова, хоч в рідній мові, лиш любові до рідного, до українського, до свого дуже мало. Тому я дуже вдячний Вам, Пане Ігоре, за спів про своє рідне, наше рідне."
Вірші Ігоря Калиниченка легкі та музичні, то ж недарма ними зацікавилися композитори. Перші пісні народилися завдяки запорізькому композитору Валерію Томченку. Потім була пісня "Моя Україна", написана співачкою з Симферополя Яною Моісеєвою, що вперше пролунала на двох концертах з приводу святкування Дня Незалежності України в Криму. Зараз Ігор Калиниченко працює з дніпропетровським композитором Володимиром Ярцевим та американським композитором українського походження Гаммою Скупинським, що був у 70-ті роки музичним керівником ансамблів "Смерічка" та "Червона рута" і писав пісні для Софії Ротару, а зараз мешкає в Голівуді. Можливо, композиторів та пісень було би більше, але автор досить критично ставиться до своєї творчості та не поспішає показувати її митцям. Бо його ідеали в пісенній поезії занадто високі. Він вважає, що пісні треба писати якісні, або ж взагалі їх не писати.
Відомі запорізькі поети Ганна Лупинос та Михайло Буряк рекомендували Ігоря Калиниченка до Національної Спілки Письменників України. Високо оцінили творчість молодого митця Олег Гончаренко та Любов Геньба, позитивно відгукувались Григорій Лютий, Лариса Коваль, Яна Яковенко і Пилип Юрик.
Лауреат премії Запорізької облдержадміністрації для обдарованої молоді у галузі літератури (2012). На деякі вірші написано пісні (композитори В.Ярцев, Г Скупинський, Я.Моісеєва, В.Томченко).
Вірші Ігоря Калиниченка
Згадай мене
Згадай мене під срібний дзвін дощу,
Під тихий шелест липи на світанні,
І я в думках до тебе прилечу
Віддати почуття свої останні.
Згадай мене у гомоні лугів,
Що миють в сонці очі волошкові,
Й хмільного літа зоряний мотив
Розсипле краплі пізньої любові.
Згадай мене у спалахах зірниць,
В крилатих кронах яблуні і сливи,
Й медове щебетання синіх птиць
Проллє над світом солов'їні зливи.
Згадай під журавлиний плин сторіч,
Під світлий звук вишневої сонати,
І подих серця донесе крізь ніч
Все те, що я не встиг тобі сказати.
Рідна мова
Рідна мово моя, що є краще за тебе,
Що бринить наймиліш і співає ясніш?
У тобі шум гаїв, усміх сонця і неба,
Ти як вишня в цвіту, в моїм серці дзвениш.
Рідна мово моя, золотава пшениця,
Ти гірське джерело, солов'їна струна.
Кожне слово, мов зоряна крапля іскриться,
В кожній пісні горить сонцесяйна весна.
Рідна мово моя, в тобі сила козацька,
Вільний подих степів, осяйна далечінь.
Проведуть бандуристи по струнах зненацька,
І злетиш ти, мов сокіл, в ясну височінь.
Рідна мово моя! Ти душа України,
Ти в мені гомониш, як потік буйних вод.
Треба сіять в серця твої чисті зернини,
Щоб навіки воскрес український народ!
Люблю я свою земленьку, де чути вишень спів,
Порізану посадками на клаптики полів.
Тут в яблунях всміхається замріяне село,
Тут сонце пада жайвором на вишите крило.
Квітують за покосами суданка й еспарцет,
З вітрами стоголосими влаштовують концерт.
Тут вечір дасть напитися червоного вина,
Зірок палає китиця і пахне бузина.
Тут я блукав толоками, де трави, мов пісні,
З дощами синьоокими братався навесні.
Ходив за печерицями і з вудкою на став,
Навчився праці й щедрості і вперше покохав.
Люблю я свою земленьку, де чути кленів дзвін,
Крізь даль років і відстаней живий у серці він.
І знов мене дорога ця, як матір, привела
До краю Запорізького, до рідного села!
В клекоті вишневого світання
Нас єднала доля золота.
Шепотіло серце: "Ти остання",
Відпливла за обрій самота.
Літо пломеніло цвітом гречки,
Падав на траву кленовий сік.
Думалося, щастя недалечко -
Там, за світлим гомоном осик.
Та не все так сталось, як гадалось -
Ми, як дві дороги, розійшлись,
І змінилась волошкова радість
На гірку отруту чорних сліз.
Відгриміла осінь листопадом,
А у снах ще й досі бачу я,
Як весняним лугом, зелен-садом
Йде любов заквітчана моя.
Повертаючись із вирію, лелеки
Позовуть мене й покличуть все одно
В ті забуті Богом хутори далекі,
Де лисиці заглядають у вікно.
Я пройдуся попід кронами гледичій,
Зі ставка у жмені зачерпну води,
І розвіється в душі печаль та відчай,
Розіллються в серці радості меди.
Назбираю в луках зорі ясноокі,
Прочитаю вірші травам і хлібам,
Щоб степів моїх розтерзаний неспокій
Передав свій цвіт окриленим вітрам.
Повечеряю з бабусею у хаті,
Будуть сутінки солодкі, мов кутя.
Ні, село, тобі ще рано помирати,
Ти ще ствердиш своє право на життя!
Абрикосом зацвів рідний край навесні,
Не згасає роса на п'янкім гіацинті.
Аріадна, мов зірка, вказала мені
Світлий шлях у вузькім і глухім лабіринті.
Та дорога до тебе мене привела,
А кохання лилось, наче став через греблю.
Синім цвітом очей ти в полон узяла,
І свій образ ясний в моє серце вплела,
Як вплітає весна цвіт конвалій у землю.
Помирає село
Помирає село -
колиска вкраїнської нації.
Помирає село -
джерело моїх мрій і надій.
Біля тину схилились
зажурені білі акації,
сумно б'є за городом
пшениці зелений прибій.
Помирає село.
Самогоном затоплені вулиці.
З комишу виглядають
змілілі обличчя ставків.
Промайне кілька літ -
всі вони остаточно замуляться,
і не стрінемо вже
ані лебедів, ні рибаків.
Помирає село.
І нічого зробити не взмозі я.
В хатах вибиті вікна,
немовби це все по війні.
Де буяли сади -
там росте молочай і амброзія,
Наїжачилась тиша,
де так щедро лунали пісні.
Помирає село -
цвинтарі зарясніли могилами,
і зруйновані ферми
дотлівають в кущах бур'яну.
Як же низько ми впали!
Як швидко ми стали безкрилими,
чи нам вистачить сил
пережити годину смутну?
Помирає село.
Пересохли прабатьківські корені.
Травостій вже не той,
і самотністю груші гірчать.
На гаї й хутори,
на ромени і луки розорені
павутинням лягає
диявола чорна печать.
Я на мапу дивлюсь -
невесела на ній географія,
бо до деяких назв
не доїхати й не доплисти.
Порятуймо країну
від цієї гидотної мафії,
щоби знову змогло
українське село розцвісти!
Станція Мирова
На Мировій цвітуть тополі,
Гуркочуть сонні поїзди,
Вітри - орлята ясночолі
Твої розшукують сліди,
Що загубились в стиглім житі,
Де грає сонячна ріка,
Де наче роки непрожиті
Бентежна молодість блука.
Палають зорі, наче маки,
Мига кирпатий світлофор,
Шумлять дуби, мов гайдамаки,
Ставкових жаб розлився хор,
Та лиш тебе ніде не видно,
Ніде не чути голос твій,
І знов печаль небесно-срібна
Лягає в присмерк луговий.
Я пригадаю наше літо,
Медових зустрічей тепло,
Що так натхненно і розкрито
В серця закохані текло.
Як під черешнею густою
Боготворив твоє ім'я...
Тепер все вкрито лободою,
Любов не вернеться моя.
Свистить остання електричка,
Додому їхати вже час.
Засяє колій довга стрічка
В полоні зоряних прикрас.
А в пелюстках дзвінкої долі
На солов'їній Мировій
Цвістимуть радісно тополі
І незабутній образ твій.
***
Мої діди в УПА не воювали,
Мій батько української не знав.
Але я завжди, щоб там не казали,
Козацький прапор високо тримав!
В моїм селі квітує буйно суржик,
А в місті мова Пушкіна живе.
Та я плекаю, мов чарівну ружу,
Вкраїнське слово, чисте й осяйне.
Ніколи не вдягав я вишиванки,
Мене не бачив злотоверхий Львів.
Але щодня, щовечора, щоранку
Живе в моєму серці рідний спів.
Кругом бур'ян й духовнії руїни,
Але без нарікань і каяття
Люблю я свою неньку-Україну
Усім єством, сильніше за життя!
На риболовлю
Ішов я з батьком у траві високій,
І так мені ввижалося в ту мить,
Що вереском розцвів у серці спокій,
А світ навколо стогне і гримить.
Крізь дивні нагромадження акацій
Світився синім полум’ям ставок,
І щось кричали круки-голодранці,
Гойдавсь на небі сонця образок.
Усе здавалось рідним і незвичним:
І глина, й очерету білий шум.
А сонях з пошматованим обличчям
Застиг, мов дід, в полоні сивих дум.
Дістали вудки, як мечі із піхов,
І вже стирчать настирні поплавки…
А день липневий диким степом дихав,
Торкаючись маленької руки.
2012
* * *
Вечірній степ, останній потяг,
Гарячих маків ураган.
Немов радар, дебелий сонях
Забратись хоче на курган.
Піду я в бік від залізниці
Через поля аж до води,
Де ловлять рибу зі стариці
Горбаті верби, як діди.
Де у гарячому серпанку
Цвіте солодкий молочай,
Де степ заварює щоранку
З пахучих трав зелений чай.
Тут зовсім рідко ходять люди
І не гуляла дзвін-коса.
Блищить вогнями, як на блюді,
Цнотлива райдужна роса.
Бринять струмків зелені кобзи,
Пирій доріжки простеля.
І так завзято гнуться лози,
Що аж підстрибує земля.
Рипить обвітрена дорога
В несмілім відблиску зорі,
І йдуть до неба, як до Бога
Тополь зелені ліхтарі.
2012
Весняний степ
Весняний степ. Курган. Трави зелені милі,
І музика землі, що душу виверта.
В смарагдовім вогні дерева очманілі
Пірнають раз у раз в розбурхані жита.
Вечірній степ. Ріка. Останній подих сонця,
І хвилі на воді, як зморшки на чолі.
Вже місяць-одинак обкраяним червонцем
Духмяний цідить мед на сливи молоді.
Безмежний степ. Дуби. Неголена стежина,
Похнюплений ріпак скидає жовтий цвіт.
Просмолена зоря, терпка, немов ожина,
Палаючим хрестом ляга в мій теплий слід.
Праотчий степ... Журба
Надвоє розкололась,
Застигла на квітках нев'януча сльоза.
Ти вічно у мені, як предків давній голос,
Я вічно у тобі, як вітер, як гроза!
2012
Поведу тебе в степ, галичанко
Поведу тебе в степ, галичанко,
Де свиріпа, як жовте вино,
Де літає сполохана чайка
Над віками, що зникли давно.
Де волошки, як згарища сині,
І схвильований петрів батіг,
Де бринить на дзвінкій мандоліні
Сірий жмуток червневих доріг.
Поведу тебе в сонячні луки
Під звучання зелених валторн,
Осокорів пошкрябані руки
Візьмуть нас у казковий полон.
І забродять, неначе Горгани,
Під настоєм реліктових трав
Степові невгамовні кургани,
На яких я дощі цілував.
Поведу до ставків повноводних,
Де, як море, шумить очерет,
Де вітрів затихаючий подих
Обпіка, мов черемховий мед.
І на темних мережаних кручах,
Де симфонія верб ожива,
Я казатиму щемно-жагучі,
Неприкаяно-ніжні слова.
Ти поїдеш - і вибухнуть ранки,
Розлетяться зірки по стерні.
Гріє серце моє вишиванка -
Твій дарунок останній мені.
І в далекій хатині карпатській,
Над якою смереки ревуть,
Ти колись пригадаєш зненацька
Запорізьких криниць каламуть.
2012
ПІСЕННА ТВОРЧІСТЬ
Моя Україна
Музика та виконання: Яна Моісеєва (Сімферополь)Аранжування: К. ГаркавийВірші: Ігор КалиниченкоРік написання і запису: 2011
Моя Україно, кохана землиця,
Вродлива і юна, як чиста весна.
Дай людям напитись з живої криниці,
Щоб ніжно дзвеніла у серці струна!
Як гарно вдихати повітря духмяне,
Дивитись на стиглі, квітучі поля,
І знати, що ти, моя ненько кохана,
Уже незалежна і вільна земля!
Приспів:
Моя Україна, Моя Україна,
Моя Україна, земля!
Моя Україно! Ти сильна й багата,
У тебе мільйони найкращих синів,
І мова твоя, солов’їна й крилата,
Ще світу покаже величний мотив.
Я вірю, Вітчизно, ти станеш на ноги,
Махнуть золотистим крилом рушники,
І щастя затмить всі печалі й тривоги
На вічні роки і прийдешні віки!
Приспів (6).
КВІТКА ЄВГЕНІЯ
Музика та виконання: Володимир Ярцев (Дніпропетровськ)
Вірші: Ігор Калиниченко
Рік написання і запису: 2012
Скажи, з якою квіткою зрівняти
Тебе, моя ти Зоре неприборкана?
З голівкою червоної троянди,
Що миє в росах шовковисті локони?
З волошкою, що перестиглим літом
Співає серед золота пшеничного,
Чи з маком, що своїм бентежним цвітом
Торкається священного і вічного?
Приспів:
Євгенія, Євгенія,
Квітка моя – Євгенія!
Доле моя,
Радість моя,
Євгенія!
Або зрівняти з лісовим дзвіночком,
Що лине серцем в небеса за пташкою,
Лілеєю, що з ніжним голосочком,
Чи вишитою сонечком ромашкою?
Дарма собі я голову ламаю -
Ти світла і прекрасна, мов елегія,
У косах яблуневого розмаю
Найкраща квітка на ім’я Євгенія!
Приспів.
Дарма собі я голову ламаю -
Ти світла і прекрасна, мов елегія,
У косах яблуневого розмаю
Найкраща квітка на ім’я Євгенія!
Євгенія, Євгенія,
Квітка моя – Євгенія!
Доле моя, |
Радість моя, |
Євгенія! | (2)
Чарівні мальви
Прослухати:
Музика та виконання: Гамма Скупинський (США)
Вірші: Ігор Калиниченко
Рік написання і запису: 2012
Тумани розстанули в зорях,
Засяяв світанок ясний,
І птахи на сизих тополях
Співають бентежні пісні.
Чарівні закохані мальви
В моєму саду зацвіли,
Пелюсток червоні заграви
У сонячний ранок вплели.
Приспiв:
Кохання моє, наче мальва,
Колись полум’яно цвіло,
Немов злотовиткана барва,
Крізь душу і серце пройшло.
Промчали роки без упину,
Все зникло, пройщло, наче сни.
О доле, хоча б на хвилину
В ті радісні дні поверни!
Дивилися мальви на мене
Крізь літа дзвінку течію,
І подихом листя зеленим
Голубили душу мою.
Дивилися мальви червоні
Вогнями ласкавих очей,
І кликали їхні долоні
В ту весну, що й досі пече.
Приспів.
За матеріалами'
Зоряна дорога Ігоря Калиниченка/ І. Калиниченко – випускник ЗНУ // Запорозька Січ. – 2014. – 2 грудня (№ 245). – С. 6.
http://ukrainka.org.ua/ihor-kalynychenko
Що ти в дитинстві найбільше не любив? Особисто я - здавати кров із пальця. Як мені тоді здавалося, в ті моменти я відчувала пекельний біль.
