Я знала про Софію Русову, але, готуючись до участі у фестивалі-конкурсі "Гуманна педагогіка Запорізького краю", що проходив у Запоріжжі у вересні 2015-го, натрапила на багатющий матеріал про цю Жінку - фундаторку жіночого руху в Україні
То хто ж вона, Софія Русова?
«Нація народжується біля дитячої колиски, тільки на рідному ґрунті», –
писала Софія Русова.
Велика Українка шведсько-французького походження, педагог,
член Української Центральної Ради.
Софія Русова народилася 18 лютого
1856 р. у селі Олешня на Чернігівщині. Її батько полковник шведського
походження Федір Ліндфорс, мати – француженка Ганна Жерве, дочка
генерал-губернатора Омська. Погодьтеся, так часто трапляється з видатними людьми. Геніальне – на межі національностей. Батьки Софії Русової були відомими лібералами, демократами й меценатами. В Олешні, на Чернігівщині, де й народилася Софія Ліндфорс 1856 р., збудували церкву, добротну школу, опікувалися полегшенням умов праці селян.Родина перебралася на Чернігівщину із Сибіру, щоб
врятувати старших дітей від туберкульозу, мовою спілкування була французька. 
Поява п’ятої дитини засмутила матір, Софійка була такою кволою, що мати
сказала: «Не хочу її любити – все одно помре!». Та померло двоє старших дітей,
мати сама захворіла на туберкульоз і відійшла в інший світ. Софійку виховував
батько та старша сестра Марія. Вони переїхали до Києва, де дівчину прийняли до
третього класу Фундуклеївської гімназії. Софійка мала музичний талант,
захоплювалася оперою, серйозно займалася фортепіано.
Сестра Софії Ніна
Легке та цікаве навчання, веселі бали в Кадетському корпусі, прогулянки
Хрещатиком обірвала несподівана смерть батька. Софія закінчила гімназію й
отримала пропозицію тітки з її допомогою вступити до Петербурзької
консерваторії. Як же їй хотілося цього! Але ні: Софія та Марія виховували двох
дітей померлого брата, тому вирішили присвятити себе дітям. Коли уряд
проголосив: «Никакого малороссийского языка нет, не было и быть не может», 15-тирічна
Софія з сестрою
організували перший в Європі український дитячий садочок та недільну школу для
дорослих у Києві. 
Може, саме там Софія
дізналася, що таке відповідальність за чуже життя? Точно ніхто не знає. Але
саме там, на заняттях вечірнього драмгуртка, Русова назавжди влилася в
середовище українських інтелігентів-просвітителів, познайомилася зі славетними
родинами Лисенків, Старицьких, Драгоманових, Чубинських. Власне, уже в 15 років
Софія потрапила в настільки потужне, активне, воістину українське середовище,
що це не могло не позначитись на всьому її житті.
Завдяки М.Старицькому Софія ввійшла до кола Старої Громади, де були
Михайло Драгоманов, Іван Нечуй-Левицький, Микола Лисенко, Олена Пчілка. Був там
друг Михайла Драгоманова, викладач грецької мови гімназії Олександр Русов у
вишиванці, сивій шапці. Веселий розум Софії хилився до добра, до його пісні,
кохання, це бачив Михайло Драгоманов, тому й посватав Софію за друга. На згадку
про це первістка Русови назвали Михайлом. У 1874 р. в Петербурзі Софія Ліндфорс
і Олександр Русов обвінчалися. За батька на весіллі був Микола Лисенко, який
подарував нареченій рапсодію «Золоті ключі». (Це перша в українській музиці
фортепіанна рапсодія (1875)).
У цей час громадівці викупили у братів Т.Шевченка права на публікацію
«Кобзаря». Професор Федір Вовк підготував рукописи Тараса Шевченка. Це дало
змогу Русовим пожити у Празі, працюючи над виданням двотомного «Кобзаря», а
потім нелегально переправити книгу в Україну. У Празі Софія Русова народила, а
через три місяці поховала дочку Людмилу. Через півтора роки у них знайшовся син
Михайло, потім дочка Любка. Родині Русових доводилося часто переїжджати, жити в
селах. Софія шкодувала за консерваторією, але закінчила курси повитух: лікувала
селян травами, приймала пологи. Молода сім’я за власні кошти придбала
міні-друкарню та видавала українські книжки-метелики.
Вона була вчителькою в
школах Петербурга й на вечірніх курсах для юнаків, які вже закінчили початкову
школу; в рідній Олешні – вихователькою у приватних дитячих садках (як і вечірні
курси, С. Русова сама їх організовувала) в Чернігові, Херсоні, Полтаві. У
Чернігові Софія Русова заснувала першу громадську бібліотеку. Викладала музику
в Київському кадетському корпусі, французьку мову в київських Комерційній школі
й Комерційному інституті; курс дошкільного виховання в Київському
Фребелівському жіночому інституті.
Їм часто влаштовували обшуки, пані Софію п’ять разів арештовували, довелося
побувати їй і в Лук’янівській в’язниці. Вперше опинилася в камері разом із
дітьми: Михайлом і Любкою. Ув’язненій не дозволяли вишивати, навіть читати
книжки. Сорокарічною вона у в’язниці народила Юрія, якого хрестив тюремний
лікар.
У період між тюрмами продовжувала просвітницьку діяльність
1874 року Софія взяла шлюб із молодим педагогом передових поглядів
Олександром Русовим. Уже разом з ним підготувала до друку повний текст
«Кобзаря» Т.Шевченка, виданий 1876р. в Празі. Згодом подружжя переїхало до
Чернігова, де завдяки їхнім зусиллям відкрилася громадська бібліотека повного
доступу й почалася безпрецедентна й виразно українська просвітницька робота. У
складі Російської імперії. Усупереч Емському указу.
Пізніше Русова писала: «Сиділа в 5-и українських тюрмах і весь період з
1881—99 майже постійно або висиджувала в тюрмах, або під гласним наглядом
поліції, витримала 15 обшуків. Все це було і за загальні справи політичні, і за
українські». У перервах між відбуванням термінів у в’язницях Русова
продовжувала просвітницьку діяльність – відкривала українські дошкільні заклади
та школи, писала підручники, упорядковувала лекції, друкувала статті. Саме на цей
період припадав активний розвиток тогочасної педагогічної думки. Русова активно
вивчала зарубіжні досягнення й ретельно їх систематизувала. Намагалась побачити
чужий досвід крізь призму національної української школи. Власне, творила
концепцію, задавала тон, барву, формулювала ідею, творила ґрунт, з якого
виросло не одне покоління українців.
У 1908 р. напередодні захисту
докторської дисертації Софією Русовою сталося непоправне: помер син Михайло,
відомий вчений-етнограф та археолог. За ніч вона геть посивіла, але пішла на
захист.
Наступного року Софія Русова видала «Український буквар», а в 1910 році
редагувала перший український педагогічний журнал «Світло». У цей же час Софія
Русова викладала в Комерційному інституті, читала курс дошкільного виховання у
Фребелівському інституті, брала участь у всесвітньому з’їзді представників
преси у Брюсселі.
У 1915 р. вона овдовіла. Лютневу революцію 1917 р. Софія Русова зустріла в
Києві. Її обрали до Центральної Ради, Софія Федорівна очолила Департамент
дошкільної і позашкільної освіти Генерального секретарства (Міністерства)
освіти, проводила дерусифікацію шкіл, готувала українські підручники. На
початку 1919 р. Софія Русова разом із українським урядом була евакуйована до
Кам’янця-Подільського. Останні роки української державності Софія Русова плідно
працювала в Червоному Хресті, рятуючи життя багатьох українських вояків, які
перебували у полоні.
Отримала звання професора без вищої освіти
З приходом режиму більшовиків майже всі члени Жіночої Ради опинилися за
кордоном. Філії організації, мов гриби після дощу, почали з’являтись у Відні,
Римі, Берліні та Празі. Тут і настав час для Софії Русової перейти від теорії до
дуже діяльної практики. Легше буде сказати, чим вона в той час не займалася.
Підтримувала жінок і дітей у складних умовах еміграції, опікувалася вихованням
та навчанням, збереженням національної культури на чужому ґрунті. 1925 року під
керівництвом Русової створений сиротинець із числа українських емігрантів.
Софія Федорівна весь час намагалася допомагати українцям практично: Празька
група секції допомоги жінкам і дітям відкривала шевські майстерні, надсилала
грошові допомоги хворим на сухоти, улаштовувала в таборах для інтернованих
Великодні свята, займалася літнім оздоровленням малечі, надавала правову
допомогу, опікувалася пошуками житла для тих, хто цього потребував.
Навіть при такій завантаженості Русовій вистачало часу на
громадянсько-політичну роботу. Жіноча Рада, як і раніше, дбала про створення
представництв українських жінок у світових організаціях, адже саме цього й
вимагав Симон Петлюра, особливо виділяючи постать Софії Русової. І недарма. Її
виступ на Міжнародному Конгресі жінок у Гаазі (1922) спричинив такий вплив на
делегаток, що навіть був надрукований у пресі. На Римському Конгресі
Міжнародного союзу суфражисток (1923) Русова спростувала оптимістичні заяви про
покращення умов праці жінок в СРСР: «Що з того, що большевики визнали всі права
жінки, коли навкруги всі людські права, а значить і права жінки, потоптані». На
Конгресі в Копенгагені польській делегації вдалося «зам’яти» справу українки
Ольги Бессараб, закатованої в польській в’язниці. Полячки вимагали відкласти
слухання, посилаючись на брак матеріалів. Русова все ж домоглася розгляду цієї
справи на наступному з’їзді, у травні 1925. Як її на все вистачало?
Разом iз 13-річною онукою Олею лише з третьої спроби нелегально перейшли
Збруч!
Уже в 65-річному віці у Празі Софія Федорівна Русова отримала високе звання
професора педагогіки. Фактично не маючи вищої освіти. У 66 років стала
засновницею та професором педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі .
Хтось, можливо, не зможе приховати свого скепсису й назве це фарсом. Але це не
фарс. 
Праці Софії Русової в царині педагогіки досі користуються популярністю в
сучасних науковців. Її громадянську діяльність переоцінити й узагалі неможливо.
А практичну роботу – тим більше. Хіба дитячі притулки, школи, садочки,
підручники, монографії, статті, лекції й виступи не слугують
якнайпереконливішим доказом того, що доля людини може бути чимось насправді
незрівнянно більшим за звання?
З 1937 р. і до кінця життя С. Ф. Русова - почесний голова Всесвітнього союзу українок.
У 78 років Софія Русова видала
більше десяти підручників: «Теорія й практика дошкільного виховання»,
«Географія. Європа. Позаєвропейські країни». Останні 18 років Софії Русової на
чужині сповнені тугою за Батьківщиною, пекучою самотою й постійними пошуками
засобів для існування. Немолода жінка у стоптаних черевиках, у дірявих
панчохах, немилосердно багато курила; безнадія породжувала думки про
самогубство.
5 лютого 1940 р. у Празі померла 84-річна Софія Русова, похована на
Ольшанському кладовищі неподалік могили поета Олександра Олеся.
До
135-річчя з дня народження Софії Русової в Україні випущений пам'ятний знак з
написом: «Громадська діячка, просвітитель».
Монета присвячена 160-річчю від дня народження видатного українського педагога в галузі дошкільного виховання - Софії Федорівни Русової (уродженої Ліндфорс), яка присвятила своє життя створенню національної системи виховання й освіти.
Монету номіналом 2 гривні виготовлено з нейзильберу, тираж - 25 000 штук. Вартість її становить 30 грн. На аверсі монети розміщено лампу як символ просвітництва та вислів Софії Русової: "У житті кожної шляхетної людини має світити велика ясна зірка: щаслива доля рідного краю"; на реверсі - портрет педагога та роки її життя.
Навчання арифметики і грамоти має проводитися в природному зв'язку з іншими
заняттями. Софія Русова наполягала на спілкуванні з дитиною лише її рідною
мовою. Шанувала знання діалекту, попереджала, щоб не відлучати від «хатньої»
мови дитину, бо саме в діалекті — дух народу, філологічна суть мови, її
образність, краса.
«Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя», – написала свого
часу інша велика українка Олена Теліга. А Софія Русова все своє життя доводила
не на словах, а на ділі, що боротьба, особливо коли їй присвячене все життя,
таки має безсмертний сенс.
http://dskkfrfkbyf.blogspot.com/2015/02/blog-post_43.html
Фото: Державна науково-педагогічна бібліотека
України імені В.О. Сухомлинського НАПН України
