Понад 100 років тому в Києві завершився судовий процес, якому судилося не тільки увійти у світову історію, а й досі викликати неоднозначні оцінки та судження в людей з різними світоглядами.
Київський міський суд, фото 1907-го р.
І досі сюжет цього процесу спонукає до праці літераторів, істориків, богословів і політиків. Хоча, власне, про що тут сперечатися? Вирок, остаточний і виважений, вже тоді ухвалили присяжні. Ухвалили з такою мудрістю, якої нерідко не вистачає нашим сучасникам. Хоча це було дуже важко.
Викликається свідок Моше Арендер!
- Свідок, ви знали Андрійка Ющинського?
- (перелякано) Так. Ми з Андрійком...
- (суворо) Відповідайте тільки на мої запитання. Ви гуляли з Андрієм 12 березня позаминулого року на цегляному заводі?
- Не пам’ятаю...
- Але взагалі ви каталися з ним коли-небудь на глиняному м ялі?
- Так.
- Ви знаєте Менделя Бейліса?
-Так.
- Ну звісно, ви ж обидва євреї... Так-от, чи не пам’ятаєте ви випадку, щоб Бейліс погнався за вами на заводі і схопив Андрійка?
- Не пам’ятаю.
-На цю відповідь і слід було чекати... Свідок, у вас голуби були?
- Були.
- Ви їх Андрійкові продали?
- (злякано) Так.
- Самі купили за десять копійок, а продали за скільки? Певно, за двадцять?
- (майже плачучи) Так.
- Питань більше не маю.
Це - фрагмент зі стенограми процесу Бейліса в українському перекладі. Він наочно засвідчує атмосферу, у якій цей процес відбувався: «Ви ж євреї... Купив голубів за десять копійок - продав за двадцять - єврейська натура!». Ставив підлітку Моше Арен-деру запитання Георгій Замисловський, впливовий депутат Державної думи Російської імперії, один із лідерів чорносотенного «Союза русского народа».
Що ж це був за процес і чим він знаменний?
Нагадаю, як розгорталися події. 20 березня 1911 року в печері на околиці Києва знайшли тіло дванадцятирічного гімназиста Андрія Ющинського. Здобуті в ході слідства факти свідчили про кримінальний характер злочину, проте міністр юстиції російського уряду Щегловітов наказав представити це як убивство з ритуальною метою. Слідчі, які вийшли на реальних злочинців, були усунуті з правоохоронних органів. Натомість і прокуратура, і поліція, і суд пристали до офіційної версії. Саме за звинуваченням у вбивстві задля здійснення людської ритуальної жертви 22 липня поліція заарештувала прикажчика цегельного заводу, мешканця київського передмістя Татарки Менахема Менделя Бейліса.
Офіційну версію злочину підтримали російські чорносотенні організації та низка газет, розпочавши широку антисемітську кампанію під гаслом «кров християнська на єврейській маці». Так, газета «Новое время» закликала до розправи над нелюдами-євреями, що замучили християнську дитину. Часопис «Русское знамя» запитував: «Що ж наше духовенство мовчить? Що ж воно не реагує на звіряче вбивство жидами хлопчика Андрія Ющинського?». Газета «Земщина» змальовувала деталі ще не розслідуваної справи: «Жиди вбили - ні, не вбили, а мучили цілими годинами свою жертву, проколюючи в різних місцях усе тіло, і нарешті замучили». У «Двоглавому Орлі» київського поліцмейстера полковника Скалона за недостатню енергію у втіленні офіційної версії вбивства називали «жидівським наймитом». А чорносотенний «Кіевлянінъ» називав банкіра Афанасьева «жидівським батьком» за те, що він давав єврейським купцям кредити на тих самих умовах, що й росіянам. Захисників же Бейліса від «кривавих наклепів» (а це звернення підписали 160 знаних у Російській імперії людей - письменників, науковців, депутатів) чорносотенна преса одразу записала до «жидовствуючих» та «шабес-ґоїв».
Ба більше: на початку 1913 року «Київський клуб російських націоналістів» великим накладом видав і продавав брошуру за назвою «Що таке ритуальні вбивства». Член клубу, видавець газети «Кіевлянінъ» Василь Шульгін, у редакційній статті на третій день судових засідань визнавав, що «звинувачення проти Бейліса є белькотінням, яке хоч трішки здібний захисник розіб’є жартуючи» . Натомість, на думку Шульгіна, Київська прокуратура мала б «створити звинувачення настільки досконале, настільки міцно збудоване, щоб проти нього розбилася сила цієї величезної хвилі, що піднялась йому назустріч».
Але попри тиск з боку владних структур усіх рівнів, рішучий спротив суспільства офіційному антисемітизму ширився в Україні й у всій Російській імперії. 25-30 вересня 1913 року (після початку самого судового процесу) у Харкові та Одесі відбулися страйки протесту проти фабрикації судової справи. У столиці імперії Петербурзі був створений громадський комітет на чолі з письменниками Володимиром Короленком та Максимом Горьким. Комітет видав відозву з протестом проти розпалювання антисемітизму, підписану вісімдесятьма трьома діячами культури. Проти організаторів «Справи Бейліса» виступили Володимир Вернадський, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Олександр Керенський, Олександр Глаголєв, Олександр Блок, Софія Русова та багато інших російських та українських інтелігентів.
Так, Михайло Грушевський назвав його ініціаторів «прислужниками племінної і расової ненависті», «фахівцями ритуальної легенди», «творцями кошмарної фантазії та нелюдської злоби». Так само висловився й відомий громадський діяч, літературознавець Сергій Єфремов. А Софія Русова, співредактор українського часопису «Світло», видала в 1911 році брошуру «Слово правди про євреїв». У русі протесту проти наклепу виступила й українська соціал-демократична група вищих шкіл Києва, у її заяві говорилося: «Справа Бейліса не є справою єврейського народу. Це справа, яка мучить усі недержавні народи, волею історії вкинуті в тюрму народів».
І, до речі, Григорович-Барський, один із чотирьох адвокатів Бейліса, був висунутий саме від української сторони. Але провідним адвокатом на процесі був Володимир Маклаков, член Державної думи, чільний діяч партії кадетів, знаний російський юрист. Щоб побачити, як просто-таки віртуозно розбивали захисники чорносотенну лінію звинувачення, звернімося до стенограми продовження допиту єврейського хлопчика Моше Арендера, товариша вбитого Андрія Ющинського. Тепер запитання ставить Володимир Маклаков. Нагадаю, опонент Маклакова прагнув довести, що цьому свідкові вірити не можна, оскільки, мовляв, ідеться про юного зажерливого єврея, котрий зробив ґешефт навіть на продажу голубів товаришеві:
- (Тоном доброго дідуся) Хлопчику, ви любили цих голубів?
- Любив.
- Тримали їх довго?
- Понад місяць.
- Корм купували?
- Купував. Найкращий.
- Так що на їхньому продажу нічого не нажили?
- Нічого.
- (Усміхнувшись) Ну от... А рушницю хто Андрійку подарував? Ви?
- Я. Ми ж бо з ним дружили. Він попросив, я і подарував.
- (М’яко і спокійно.) Ви і подарували...
Але мова зараз не про спротив чесної інтелігенції. І навіть не про чорносотенну політику тодішньої офіційної Росії, не про боротьбу демократичних сил проти цього чорносотенства, не про дискусії між різними політичними силами щодо процесу, які не вщухають понині, і, нарешті, не про самого головного фігуранта справи - Менахема Менделя Бейліса. Сьогодні, коли «єврейська карта» знову час від часу стає брудним знаряддям у політичних технологіях та в патріотичних істериках деяких суперукраїнців, варто добрим словом згадати дванадцятьох присяжних, котрі мусили, за задумом влади, винести потрібний вирок; дванадцятьох присяжних, котрих дуже ретельно добирали; дванадцятьох присяжних, котрі перебували під тягарем преси, що вимагала «жидівської крові». Люди, про яких з об’єктивних причин (1914 рік - Перша світова війна, 1917 - революція), на жаль, забули після закінчення процесу Бейліса. 
Ось їхні імена: Митрофан Кутовий - селянин із Хотова, Сава Мостицький - київський візник, Георгій Оглоблин - чиновник, Костянтин Синьковський -поштовий службовець, Порфирій Клименко - селянин, робітник Демидівського винного складу в Києві, Митрофан Тертичний -мешканець села Борщагівки, Петро Калитенко - службовець Київського вокзалу, Фауст Савенко - селянин села Кожухівки, Архип Олійник - селянин з Гостомеля, Йоасаф Соколовський -селянин, контролер київського трамвая, Іван Перепелиця - господар будинку на Вознесенському узвозі в Києві та Макарій Мельников - помічник ревізора губернської контрольної палати. Тобто міщани, чиновники, селяни з приміської зони Києва. Жодного інтелігента. Жодного члена будь-якої з демократичних партій - навпаки, п’ятеро з-поміж присяжних були членами «Союза русского народа».
Ось їхні імена: Митрофан Кутовий - селянин із Хотова, Сава Мостицький - київський візник, Георгій Оглоблин - чиновник, Костянтин Синьковський -поштовий службовець, Порфирій Клименко - селянин, робітник Демидівського винного складу в Києві, Митрофан Тертичний -мешканець села Борщагівки, Петро Калитенко - службовець Київського вокзалу, Фауст Савенко - селянин села Кожухівки, Архип Олійник - селянин з Гостомеля, Йоасаф Соколовський -селянин, контролер київського трамвая, Іван Перепелиця - господар будинку на Вознесенському узвозі в Києві та Макарій Мельников - помічник ревізора губернської контрольної палати. Тобто міщани, чиновники, селяни з приміської зони Києва. Жодного інтелігента. Жодного члена будь-якої з демократичних партій - навпаки, п’ятеро з-поміж присяжних були членами «Союза русского народа».
Не випадково письменник Володимир Короленко, котрий викривав у пресі замовний чорносотенний характер процесу Бейліса, упав у відчай. Він так описував судове журі: «Старшина присяжних Мельников, дрібний писець контрольної палати... П’ять сільських каптанів, кілька шевелюр, підстрижених на лобі, на одне обличчя, наче писець з картини Рєпіна «Запорожці». Кілька сюртуків, часом мішкуватих. Обличчя то серйозні й уважні, то байдужі...». Короленко зауважував: серед присяжних в інших, значно менш серйозних справах, були університетські професори, приват-доценти, більшість становили люди з вищою, освітою, а тут - повна безнадія і ставка, як цинічно висловився один із київських чорносотенців, на «вроджений малоросійський антисемітизм».
Одне слово, катастрофа була можлива, і, цілком імовірно, що всі гріхи світу навіки були б приписані українцям, хоча насправді йшлося про зовсім інші рушійні сили «справи Бейліса».
Але сталося інакше. Уявімо собі картину: осінній вечір. Суд добігає кінця. Присяжні радяться у своїй кімнаті щодо винесення вироку. У Софіївському соборі триває молебен «по невинно убиенному отроку Андрею». Біля стін собору - кілька тисяч чорносотенців, в основному «ідейних малоросів», зі смолоскипами, котрі чекають тільки на обвинувальний вирок, щоб розпочати грандіозний погром, можливо, один із найбільших в історії. У єврейських будинках від самої середини дня міцно зачинені вікна і двері. Атмосфера наелектризована до краю. І раптом - блискавкою -звістка: присяжні визнали Бейліса невинним! Усе одразу змінюється. Чорносотенці кудись зникають, а на вулицях Києва, за описом Володимира Короленка, обіймаються православні з юдеями...
Отож варто пам’ятати: завдяки цим дванадцятьом людям Київ не увійшов до світової історії з ганебним тавром міста, де відбувся один із найстрашніших єврейських погромів; завдяки цим людям право торжествувало. Проте... Повсюдно в текстах, присвячених процесу Бейліса, ми читаємо про «простих російських селян» чи «мудрість російського народу», чи - у кращому разі -про якихось абстрактних «православних» (можна не сумніватися: якби вони засудили Бейліса, то писали б: «Ці кляті хохли»...). А от Віра Чеберяк, яка утримувала поблизу місця вбивства злодійську «малину», етнічна українка, найімовірніше, справжня вбивця Андрія Ющинського, котрий випадково побачив якісь деталі її незаконних оборудок, нерідко в сучасних публікаціях подається як «член партії українських есерів-націоналістів», котру начебто «пропхнув» 1917 року до Установчих зборів сам Володимир Винниченко, «лідер» цієї міфічної партії. Тоді як насправді йдеться про «ідейно правильну» в очах чорносотенної публіки звичайну постать кримінального світу, яку, до речі, тоді ж, по гарячих слідах, викрив київський слідчий з особливо важливих справ Василь Фененко. Що тільки на його адресу не писала чорносотенна преса! Бо ж владі потрібен був гучний процес для піднесення імперського духу...
Тому ще раз повторимо імена присяжних, які не дали здійснитися цьому задуму: Митрофан Кутовий, Сава Мостицький, Георгій Оглоблин, Костянтин Синьковский, Порфирій Клименко, Митрофан Тертичний, Петро Калитенко, Фауст Савенко, Архип Олійник, Йоасаф Соколовський, Іван Перепелиця та Макарій Мельников. Ці люди своєю відданістю нормам права і принципам елементарної порядності заслужили, щоб їх уписали в історію
України з політиками (хоча вони, на жаль, далеко не завжди бувають чесними й моральними).
І ще одне спадає на думку: а чи можливим було б виправдання Бейліса, якби не суд присяжних, незалежна преса й розвинені структури громадянського суспільства? Ми звикли - і справедливо! - гудити царську Росію за зневагу до норм демократії і прав людини, проте «справа Бейліса» доводить: наскільки більш демократичною була в деяких випадках та імперія порівняно із сучасною Українською державою, наскільки вільніше діяла тоді преса й почувалися люди. Адже якщо зараз раптом почнуть діяти суди присяжних (чого вимагає, до речі, чинна Конституція й чого боїться влада), то хіба набрані «з вулиці» присяжні насміляться перечити тиску «згори»? Хіба вони зважаться, як щойно згадана дванадцятка з 1913 року, піти всупереч волі начальства?
Хоча, з іншого боку, постання суду присяжних у сучасній Україні могло б стати тією краплиною, котра спричинила б зміну системи судочинства в країні. Тож теперішнім демократам не треба забувати про нереалізоване положення Конституції щодо суду присяжних і про те, що дванадцять людей з народу в судовій залі здатні у критичній ситуації врятувати честь нації. (джерело: http://coollib.com/ )
Народився він у дворянській сім’ї в селі Сопич Глухівського району Сумської області. У 1897 р. закінчив юридичний факультет Московського університету, у 1899 р. — Московське військове училище. З 1900 р. служив у Лейб-гвардії єгерському полку; після закінчення Миколаївської військової академії (1905 р.) — командир роти цього ж полку. З 1907 р. — старший ад’ютант штабу 3-ї гренадерської дивізії в Москві; з 1908 р. — старший ад’ютант штабу1-їгвардійської дивізії в Петербурзі; з 1910 р. — помічник старшого ад’ютанта штабу військ гвардії та Петербурзького військового округу. Водночас з 1908 р. викладав політичну та військову історію й тактику у військових училищах Петербурга. З початком Першої світової війни (1914 р.) — начальник штабу 74-ї піхотної дивізії Північно-Західного фронту; з 1915 р. — начальник штабу 1-ї гвардійської піхотної дивізії. З квітня 1917 р. — командувач Лейб-гвардії єгерським полком (на чолі якого відзначився в боях під Тернополем влітку 1917 р.), з серпня 1917 р. — начальник штабу 6-го армійського корпусу, з вересня 1917 р. —генерал-майор. У грудні 1917 р. перейшов на службу до УНР; командував Сердюцькою дивізією, пізніше — начальник штабу Київського військового округу. З березня 1918 р. — помічник міністра військових справ УНР. Після проголошення Української Держави — гетьманату (квітень 1918 р.) перейшов в опозицію до режиму П. Скоропадського, очолив військове товариство «Батьківщина». У жовтні 1918 р. короткий час перебував на посаді начальника Головного штабу українського війська. У листопаді 1918 р. призначений Директорією на посаду головнокомандувача польовими арміями. У грудні 1918 — січні 1919 р. за дорученням Директорії проводив переговори з французьким командуванням (м. Одеса), обіймав посаду командувача військами Директорії в Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. У січні — лютому 1919 р. — міністр військових справ УНР, у лютому — березні 1919 р. — наказний отаман Армії УНР. У березні 1919 р., після розколу в Директорії, виїхав до Галичини (Західна Область УНР); з травня 1919 р. — командувач Української Галицької Армії (УГА). Керував операцією УГА «Чортківська офензива» (8 червня 1919 р.). У липні 1919 р. через конфлікт з владою Західної Області УНР вийшов у відставку, виїхав з сім’єю до Румунії. З 1920 р. жив у Відні; з лютого 1921 р. — заступник голови Всеукраїнської Національної Ради. З 1938 р. — член віденського відділу Української громади; у 1939 р. здійснив невдалу спробу створити військову організацію «Українське козацтво». У 1948 р. був заарештований радянською розвідкою, вивезений до СРСР і ув’язнений у м. Києві; у липні 1949 р. засуджений до 25 років позбавлення волі, ув’язнення відбував у таборі «Озерлаг» (Східний Сибір). У 1956 р. звільнений; повернувся до Відня, де й помер.
