Зачистка України від українців
Народився Іван Стешенко 24 червня 1873 р. недалеко від оселі І. Котляревського, змалку знав найменші подробиці про життя земляка, все життя вивчав творчість Івана Петровича. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, досконало знав шість мов, викладав у Київській жіночій гімназії, але наступного року був заарештований і запроторений до Лук’янівської в’язниці за участь у «вітровській» демонстрації. Тоді, у 1897 р. народниця-чернігівка Марія Вітрова, колишня слухачка Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі, не витримала знущань жандармів у Петропавлівській фортеці-в’язниці і спалила себе. Українці Києва вирішили справити за нею панахиду у київському Володимирському соборі, але студентів і молодь туди не пустила поліція. Студенти перейшли на другий бік Бібіковського бульвару і заспівали вічну пам’ять Вітровій. Начальник київської жандармерії, козаки-дончаки оточили молодь, арештували з півтисячі осіб, переписали прізвища, але відпустили. Другого дні молодь вирішила висловити протест і з сумними піснями вирушили від університету до Бессарабського майдану… Цього разу дончаки вихопили зброю і загнали студентів до арештантського відділення, серед арештованих були Іван Стешенко та Оксана Старицька. У сусідній камері сиділа 22-річна дворянка, дочка Михайла Старицького – Оксана та 24-річний Іван опинилися в сусідній камері; два тижні вони бачилися на прогулянці арештантів. У Лук’янівці, гуляючи арештантським подвір’ям, Іван освідчився Оксані у коханні, вони вирішили побратися, як тільки молодика випустять з ув’язнення. Потім випустили Оксану, але Івана довелося чекати аж півроку. Іван Стешенко – випускник словесного відділення університету, перекладач із шести іноземних мов, поет вийшов на волю з «вовчим білетом»: звільнили під гласний нагляд на два роки із забороною викладати і працювати в університетських містах, тобто і в Києві….
За гарні темні очі, довжелезну чорну косу і за романтичність вдачі, безкорисливість і жертовність нащадка Володимира Великого Старицький називав дочку князівною. З коханим князівна Оксана пішла під вінець. У Києві в будинку Старицьких 5 липня 1898 р. побачила світ їхня дочка Орися (Ірина). З дев’яти місяців дівчинка почала розмовляти, з раннього дитинства вивчала іноземні мови. 3 трьох років мала німкеню-гувернантку, з п’яти — француженку.
Молоді працювали на хуторі Миколи Садовського та Марії Заньковецької, зрідка буваючи в Києві. Після повернення до Києва І.Стешенко став членом Старої Громади, УСДРП і ТУП, Товариства Нестора-Літописця, секретарем Українського Наукового Товариства у Києві, дійсним членом НТШ (з 1917).
У 1904 р. у них знайшовся син Ярослав.
У 1896 у Львові І.Стешенко видав п’єсу «Мазепа». У серпні 1898 року Іван і Оксана взяли участь у з’їзді нелегального товариства «Молода Україна». Із 1909 року Іван Стешенко – секретар М.Грушевського,
Під час світової війни Іван Стешенко працював директором Тетянівської гімназії для дітей біженців, а Оксана Стешенко – сестрою-жалібницею у шпиталі. У червні 1917 року Українська Центральна Рада призначила Івана Стешенка генеральним секретарем, тобто міністром освіти в уряді УНР. Оксана Михайлівна працювала під керівництвом чоловіка у відділі позашкільної освіти та Комісії українського національного театру. Як генеральний секретар освіти (з червня 1917 р.; у січні — лютому 1918 р. — міністр) здійснив українізацію шкільництва.
Коли прийшли «більшовики» Муравйова в Київ, вони одразу винесли смертний вирок Івану Стешенку, кинулись розшукувати, щоб повести його під розстріл. Але не встигли: зимою, в страшну завірюху подався Іва́н Матві́йович пішки з Київа… і врятувався на той раз від більшовицьких куль, але не на довго.
Пізно увечері 30 липня 1918 року Іван Стешенко разом із 14-річним сином Ярославом приїхали до Полтави, яка у липні 1918 року перебувала на території гетьманської Української Держави. На вокзалі вони не знайшли візника, тому пішли до знайомих на ніч. На розі Куракінській вулиці двома пострілами з револьвера міністра було смертельно поранено, на другий день вранці Іван Стешенко помер у лікарні, не прийшовши до пам’яті.
Цікаво, що у випадку із Стешенком убивство узяли на свій рахунок більшовики. Хоча у липні 1918 року Полтава перебувала на території гетьманської Української Держави, у постанові на арешт його дружини Оксани Стешенко (1941), яку підписав нарком ҐБ Мешик, було зазначено: «Муж Стешенко в прошлом являлся министром просвещения при Центральной раде (убит Красными войсками в 1918 году)».
«Дізнався од Костя Івановича [Товкача] страшні подробиці про вбивство Стешенка. Засудила його на смерть большевицька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів тієї організації. Звуть його – Башловка. Чому саме засуд упав на Стешенка – не зрозуміти»
Так загинув член Української Центральної Ради, міністр освіти, який здійснив українізацію шкільництва; 45-річний полтавець; чоловік дитячої письменниці Оксани Стешенко, зять драматурга Михайла Старицького, батько бібліографа Ярослава Стешенка та акторки, перекладачки Ірини Стешенко.
Оксана Михайлівна залишалася з донькою і сином на руках, без чоловікової опори вивела дітей в люди. За Директорії Оксана Стешенко була головою дитячих притулків департаменту позашкільної освіти, згодом працювала в Українському Червоному Хресті.
Син Ярослав став відомим бібліографом, книгознавцем, він уклав «Бібліографічний покажчик книг українською мовою, надрукованих на території колишньої Російської імперії протягом 1798-1916 років» (із чотирьох тисяч назв!); бібліографію книжок і статей про українське мистецтво, монографію про художника Георгія Нарбута, бібліографію друку для дітей. Вперше його заарештували 1929 року у справі Спілки визволення України, вдруге – 1933 року, і вже на засланні в Казахстані – утретє, 1936. Остання звістка про Ярослава Стешенка датується 1939 роком з Колими, де він і загинув, а мати так і не довідалася – де і коли…
Доньці Ірині (Орисі) Стешенко пощастило вижити, хоч була акторкою Курбасівського «Березоля». Останні десятиріччя свого життя Ірина Стешенко – відома перекладачка прози і п’єс західноєвропейських класиків: французьких, англійських, німецьких, італійських.
Оксану Стешенко заарештували 1941 року разом із сестрою Людмилою Старицькою-Черняхівською. Дорогу до Казахстану вони їхали у телячому вагоні, на її руках померла сестра і її серед ночі викинули в степ, наступного року Оксана Стешенко закінчила життя в якомусь із концтаборів. Так згас рід Старицьких – нащадків із княжого роду Рюриковичів-володарів Київської Русі…
Як бачимо, московська рука здійснювала планові зачистки (таємні вбивства) українських діячів культури, науки: Хведір Вовк, Микола Леонтович, Вадим Модзолевський, Олександр Мурашко, Іван Стешенко, Михайло Туган-Барановський,… У 1919 р у Києві за загадкових обставин загинули молодші брати Левка Симиренка – Микола та Олекса. У Різдвяну ніч 1920 року, коли Левко Симиренко писав останні сторінки своєї великої книги, куля бандита смертельно поранила 65-річного вченого у його власній хаті…
Лауреат Міжнародного конкурсу молодих співаків у Пармі, Італія(1914)
Співак зі світовим ім'ям. Бас-кантанте.
Перейти до списку пісень >>
Дати життя: 12.01.1895 - 03.05.1937
Місце народження: м.Лебедин на Сумщині
Адреса: м.Харків
Лауреат Міжнародного конкурсу молодих співаків у Пармі, Італія(1914)
Співак зі світовим ім'ям. Бас-кантанте.
Перейти до списку пісень >>
Дати життя: 12.01.1895 - 03.05.1937
Місце народження: м.Лебедин на Сумщині
Адреса: м.Харків
Біографія
Співати у хорах почав з 6 років. Графська родина Капністів відправила Стешенка на навчання до Італії. В 1915 році з успіхом дебютував на оперних сценах Риму та Мілану. Під час першої світової війни повернулись сім'єю на Батьківщину: Київ, Лебедин. Служив в Преображенському полку в Санкт-Петербурзі.
У 1917 р. - 1921 р. - соліст Київського оперного театру. 1921 р. - 1922 р. - лікування за кордоном, гастролі в Польщі. 1922 р. - 1925 р. виступав в оперних театрах Чикаго, Філадельфії, Бостона, Вашингтона, Нью-Йорка. Співав разом з Ф. Шаляпіним та іншими зірками.
В 1930 р. - виступи на сцені "Гранд-Опера" в Парижі, в Варшавській та Берлінській операх. Проживав в США, мріяв повернутися в Україну.
1931 р. - успішні гастролі в Англії. До 1934 р. працював в Харківській опері, а потім - до 1937 р. - в Харківській філармонії. Виконував камерні твори, серед них романси: О.Даргомижського, М.Мусоргського та Миколи Лисенка.
З дружиною Емілілею мали сина та двох доньок, яких спіткала доля дітей "ворога народу". Похований в колумбарії Донського кладовища Москви.
В м. Лебедині (звідки родом ще й Борис Гмиря) відкрито музейну експозицію та меморіальну дошку на будинку, де він народився.
Немає коментарів:
Дописати коментар