Того морозного січневого вечора 66-річний чоловік піднявся на Чернечу гору. Декілька разів обійшов навколо могили Великого Кобзаря. Потім спустився до оглядового майданчика, звідки було видно Дніпро, розкидав близько тисячі листівок, виготовлених власноруч, облив себе бензином, підпалив і вдарив ножем собі у груди…
Окрім того, він залишив передсмертний заклик — записку, у якій — жагучі правдиві слова Українця Олекси Гірника:
«Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! Радянська та не російська.
Україна для українців!
З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 р. — 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша.
Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!
Панівна мова витискає п’ятно на поневоленій мові. Тільки незалежна держава є запорукою збереження нації та її мови.
Ми навіч бачимо, як сильніша, пануюча нація поглочує й нищить другі нації, а це робиться під гаслом братства комунізму-русофільства.
Багато українців не говорять по-українськи, чи то бояться або заради праці – того животіння. Мішаються в подружжі. Росіяни перетягають їх на своє і так пропадає нарід. Навіть ті, які пишуть по-українськи, то говорять по-російськи.
Словом російська нація як пануюча й сильніша нищить другі народи й то з любові й дружби до їх.
І знов звертаюсь до Шевченка, до його науки, до його жемчужини: «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє». Там все знайдеш і до теперішнього застосуєш.
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь.
Й свого не цурайтесь.
На жаль так не є, а хто вірить русскому, що все маєш, чого хочеш, то нехай пропадає.
Вже Скрипник повірив і наложив головою й інші.
Слово рідне, скарбе мій,
І в мертвотних напастях рутини
Ти мій єдиний
Ти мій цілющий
Душі підбитої напій (Черкасенко)
А тепер поглянемо на Україну, на її міста. Все по-російськи. От у Харкові, в Донбасі навіть шкіл українських нема. Нема ніби закона Валуєва, а Росія далі послідовно нищить Україну — русифікує її.
А вже про статистику, то нікому не показують і не вчать. Дайте нам жити так, як поляки, чехи живуть, чи другі слов’янські народи. Дайте нам жити й творити по своїй владарній волі й величній ідеї свої права, свої закони.
Не губіть, не вбивайте меншого брата, як ви називаєте!»
Мертве тіло Олекси Гірника знайшли вранці. Міліція навколо зібрала 970 розкиданих листівок, декілька збереглося у місцевих жителів. Ця справа залишалася б таємницею, але саме через працівників міліції про вчинок Гірника дізналися спочатку в Каневі, а потім і в інших містах України.
У помешканні Гірників був проведений обшук. Дружині сказали, що чоловік загинув в автомобільній аварії. Спочатку родині не хотіли віддавати й тіло Олекси, але пізніше дозволили поховати на батьківщині, заборонивши відкривати труну. Попри це, вночі близькі відкрили труну…
Незважаючи на заборону, щороку 21 січня хтось клав червону калину на місце смерті Олекси Гірника. Спочатку про справжні обставини смерті Олекси повідомив його дружині лікар швидкої допомоги з Канева Михайло Іщенко. Через декілька років, через рідних в Польщі і через зв’язки з рухом «Солідарність» звістки про вчинок Гірника передали на Захід. Відомості спочатку поширювалися хвилями радіо «Свобода», і тільки після здобуття незалежності Україною, правда про вчинок Гірника була вперше опублікована в газеті «Літературна Україна». У 1993 р. у Калуші його іменем була названа вулиця і встановлена меморіальна дошка на його будинку.
Пам'ятний знак на місці самоспалення О. Гірника в Каневі, на Чернечій горі
***
Олекса Гірник (1912 – 1978) народився в родині бойків-верховинців, його батько і дід були відомі завдяки просвітницькій роботі в регіоні. Олекса спочатку вчився в польській школі, а пізніше в українській гімназії у Станіславові, яку закінчив 1933 р. Олекса вирізнявся активним, сміливим характером. Він належав до «Пласту», «Просвіти», молодої організації ОУН, працював у «Соколі». Після гімназії батьки хотіли, щоб син продовжив навчання в семінарії, але він пішов працювати в організацію «Сокіл», де очолював загін пластунів. Пізніше хотів піти на навчання до Львівського університету на філософський факультет, але був призваний до польської армії. За висловлювання проти польської влади і заклики до незалежності України 25 березня 1937 р. був засуджений до п'яти років в'язниці. Покарання відбував у концтаборі в Березі Картузькій, у таборах Львова, Кракова, Тарнова. У 1939 р. під час німецького вторгнення в Польщу втік із в'язниці.
17 вересня 1939 р. у Станіславі на вокзалі Олекса побачив, як енкаведисти з собаками заганяють поляків у товарні вагони на висилку. Молодий чоловік кинувся на захист дітей і жінок… Його арештували і засудили на 8 років концтаборів і 5 років позбавлення прав. Покарання відбував у Норильську та Магадані. На засланні одружився з Кароліною Петраш, яка також була на засланні. 1948 року Гірник повернувся до Калуша Івано-Франківської області. Згодом народилося двоє синів. Спочатку працював на місцевому цегельному заводі обліковцем, а пізніше інженером. Але весь час дуже переймався долею України, її культури, української мови. Таємно від всіх протягом чотирьох років писав від руки листівки проти русифікації, які супроводжував цитатами з Шевченка.
Тож цьому мужньому вчинкові передували постійні приниження, переслідування та 11 років ув’язнення. Олекса у листі написав своїй дружині:
«Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець.»
«Батько дуже любив творчість Шевченка, напевне, тому й помер у шевченківських місцях. До речі, словами Великого Кобзаря «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» він розпочинав більшість листівок, розкиданих ним на місці самоспалення,» — розповідав в одному з інтерв’ю молодший син Євген Гірник.
Факт про самоспалення Людини в ім’я збереження рідної української мови ретельно приховувався у радянський час. Навіть розповсюджували чутки про те, що спалився якийсь п’яничка чи божевільний.
Указом Президента України від 18 січня 2007 року за проявлені мужність і самопожертву в ім'я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу присвоєно звання Герой України.
В ніч на 21 січня 1978 року, в день Злуки, Олекса піднявся на Чернечу гору в Каневі. З собою мав дві каністри з бензином і запальничку. Був мороз – 15 градусів, багато снігу. Охорона музею Тараса Шевченка сховалася в теплі, та й Олекса розрахував свої дії так, щоб йому ніхто не заважав – тому вибрав нічний час. Чотири рази обійшов (залишилися сліди в снігу) навколо могили Т. Шевченка. Спустився до схилу гори, звідкіля видно Дніпро. Розкидав близько тисячі заздалегідь виготовлених власноруч листівок. Підійшов до самого краю гори. Облив себе бензином. Дістав ножа і запальничку. Натиснув на гачок запальнички – все тіло палахнуло факелом. Встиг зробити чотири кроки від схилу і вдарив себе ножем. Впав на спину. Вранці тіло знайшли. Повідомили міліцію.
В галузевому архіві СБУ зберігся листповідомлення в Центральний Комітет комуністичної партії України: «Таємно. Ворожі проявлення. Черкаська область 21 січня 1978 р. біля 9 години ранку в м. Каневі на території Музеюзаповідника Т. Г. Шевченка в 15 метрах від оглядового майданчику місцевим мешканцем Н. І. Мещеряковим, 1933 року народження, безпартійним, слюсарем комбінату комунальних підприємств міста, знайдено труп чоловіка з відкритою раною живота. Одяг на ньому згорів повністю. Стрілки обпаленого наручного годинника показували 8 годин 28 хвилин. Поруч знаходилися: з синтетичного матеріалу ємністю 2,5 літри з незначною кількістю речовини з запахом бензину, ніж, запальничка, господарська валіза і шапкавушанка». Це було тіло Олекси, уродженця села Богородчани ІваноФранківської області, який перед смертю зазначив в своїх листівках:
«Протест проти російської окупації на Україні!
Протест проти русифікації українського народу!
Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава».
Олекса довго і важко йшов до цього кроку – акту самоспалення. Він не міг не розуміти, що «оборону тримають тільки ті, хто залишився живим». Він бачив тотальне знищення українського народу і всього українського. Він бачив і усвідомлював, що здатних тримати оборону залишалося мало, тому «кожний жовнір» мав велику ціну. Але він також бачив, що велика кількість, залишившись в живих, припинила оборону. Тому було багато причин. В першу чергу – страх. Століттями українців залякували і примушували бути не українцями, а іншими – псевдо «руськімі». За незгоду бути псевдо«руськімі» суворо карали і страчували. Коли настали радянські часи – цей тиск набув рис оскаженіння. Тому постколоніальний, постгеноцидний і знекровлений голодомором народ був майже повністю виснажений і знищений. Залишалися діти тих, хто чудом врятувався, діти зрадників і тих, хто погодився бути такими, як зайди – не українцями. Всі вони добре розуміли, що вижити, не жити – ні, – вижити можуть тільки за умови пильної конспірації, за умови не відрізнятися від «маси». Та Олекса бачив, що навіть в цієї «маси» – заляканої і обплутаної брехнею, все одно живуть настрої протесту, незгоди і бажання не бути бидлом. Треба було якось збудити ці настрої, розворушити людей, дати поштовх в розумінні, що не все втрачено, що рано Сатані святкувати перемогу, що є можливість повернутися до світла і жити людським життям. Іншого засобу, ніж як стати «Смолоскипом» для свого народу, Олекса не бачив. 6го січня 1978 року в останньому прощальному листі до своєї дружини він написав: «Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець».
Незважаючи на те, що радянська влада зробила все, що змогла для того, щоб замовчати подвиг Олекси Гірника, щоб оббрехати його героїчний вчинок – розповсюджували чутки, що спалився якийсь п’яничка, чи психічнохворий. Незважаючи на залякування свідків, правда про Олексу і його чин живуть і діють.
В Донецьку, в головному офісі всеукраїнської громадської організації інвалідів «ЧорнобильДопомога» 5го листопада 2008 року, через 30 років після загибелі О. Гірника і в день сорокаріччя самоспалення Василя Макуха було урочисто відкрито громадський музей «Смолоскип». Як казали в своїх відгуках люди, що прийшли на відкриття, і як було зазначено у вітальних телеграмах – це перший і єдиний музей в світі такого роду. З експозицій музею ми дізнаємося, що спалили себе заради свого народу троє українців. В часи царату, в Петропавлівській в’язниці на знак протесту, облила себе нафтою і згоріла Марія Вітрова. Цей вчинок спричинив багатотисячні демонстрації в Києві, Петербурзі і Москві. Враховуючи, що Марія була «народовольницею», радянська влада використовувала цей вчинок на свою користь і навіть була названа вулиця в Києві на честь Марії. В 1968 році (про це знав Олекса Гірник) на знак протесту проти вводу військ в Чехословаччину і проти москалізації України на Хрещатику спалив себе Василь Макух. Про нього взагалі будь які свідчення або згадки були знищені. Подвиг Василя повторив чех Ян Палах. Була спроба самоспалення Миколи Береславського. Оскільки він намагався це зробити публічно, то цій спробі завадили, але не забули за неї покарати та ув’язнити. Є факт самоспалення вояка УПА, який провів 20 років в криївці на Тернопільщині. Коли його оточили кагебісти, – не здався, а спалив себе живцем. Його ім’я – Юрій Михайловський.
Навряд чи ми б колись дізналися про цих та інших великих достойників нашого народу, якби не подвиг Олекси Гірника. Тіло загиблого оглядав Михайло Іщенко – канівський лікар, який потім все життя присвятив вивченню життєвого шляху Героя і який зібрав багато фактів і матеріалів про Олексу і згодом їх оприлюднив. Завдяки цьому правда про Героя стала нашим набуттям, як то й належить бути. Це стало поштовхом для дослідницької роботи Всеукраїнської громадської організації інвалідів «ЧорнобильДопомога» і створення музею. Музей працює, дослідницька робота триває. Вчинок Олекси Гірника і його попередників примушують людей задуматися над долею нашого народу, над своєю долею. Виникають запитання: що ж це за таке оточення у нас, і які ж ці «братерські» обійми, що звільнитися від них люди вимушені самоспаленням? Чому будівлю музею неодноразово підпалювали в нібито вже незалежній державі Україна? Чому, якщо людина народилася українцем, її треба знищувати, в тому числі й вогнем? Чому можна безпечно говорити українською скрізь і всюди, в будьяких країнах, лише в Україні небезпечно? Чому Донецький Владика Сергій говорить про свій намір вчинити акт самоспалення на знак протесту проти знищення української церкви, бо в нього вже не залишилося інших засобів її боронити? Питань багато.
