Блог Цвітани Мелах
субота, 8 серпня 2015 р.
Про Бофони. Від славної історії до сьогодення.
Так вже склалося, що українцям протягом багатьох століть треба було шукати спосіб, як зберегти свою культуру, свій рід, та й взагалі, як вижити ...
Бофони (скорочення від «бойовий фонд») — однобічні (рідше двобічні) грошові документи (квитанції) з національною символікою та символікою ОУН і УПА й відповідними написами (або тільки із символікою, без написів), із фіксованими номіналами чи без номіналів. Уповноважені особи від імені ОУН чи УПА видавали їх населенню за добровільно внесені, стягнуті як контингент, реквізовані кошти, у вигляді готівки, іноді продуктів харчування, одягу тощо. Крім суто фінансової ролі бофони також виконували агітаційну функцію, тому їх використовували в повстанській пропагандистській роботі.
У різні періоди діяльності ОУН фонд зі стратегічних і тактичних міркувань мав назви «бойовий», «визвольний», «революційний», «національний», «військовий» і навіть «оперативний». Незважаючи на цю різноманітність, найбільшу популярність завоював термін «бойовий фонд», мабуть, тому, що вживали його частіше. З часом виникло скорочення, голосний звук «о» помінявся на «і» або ж на «е», «и», залежно від краю. Унаслідок цього вГаличині та на Буковині грошові документи ОУН стали називати «бефонами» і «бифонами», а на Волині(Рівненська, Волинська, Житомирська області) та білоруському Поліссі — «біфонами». До того ж зазначені мовні різновиди швидко перекочували в повстанські документи та літературу підпільних авторів, а відтак у видання української діаспори.
Серед найвідоміших серій бофонів:
- У Галичині, де зверталися краківські злоті, відомі серійні випуски 5, 10, 20, 50 злотих, прикрашених геометричним орнаментом із зображенням хреста і стилізованого символу єднання міста і села — зубчастого колеса і колось пшениці. На одному зі знаків проставлений номінал «1 м» — «марка».
- У період 1944—1946 років ОУН випускала гроші для матеріального забезпечення армії. Бофони відігравали істотну роль як спосіб поповнення бюджету. Емітувалися серії 4, 6 і 7 номіналів без назви грошової одиниці.
- Одна з найвідоміших серій отримала назву «Волинська серія» — емісія командування ОУН у 1945—1946 роках. Були номінали 5, 10, 20, 50, 100, 300, 500 і 1000 крб. Ескіз знаків виготовив відомий графік Ніл Хасевич. Велика кількість номіналів і прагнення додати їм вид «дійсних» грошей дозволяють допустити, що, ймовірно, існував план надалі зробити їх загальноукраїнською валютою.
Окремі купюри передруковувалися в загонах оуновців на периферії, де майстри на пластинках із грушевого дерева і ясена різали кліше для серійних випусків грошей. Відомі святкові різдвяні серії бофонів, на яких зображувалися мрії і сподівання українських повстанців. На купюрі «10» зображена Кремлівська стіна, до якої через площу біжать українські вояки з косами і шаблями в руках, деякі залізли на вежу, зірвали верхівку з зіркою і намагаються установити український національний прапор.
На великодніх серіях з'являється надія в те, що Україна буде незалежною державою, про що свідчать напису: «Христос Воскрес! Воскресне Україна! Воля народам! Воля людині! Смерть тиранам!».
Загалом, за період 1939—1954 рр. випущено у світ близько 500 різновидів бофонів, які були у вжитку щонайменше у 12-ти областях України та Білорусі, а також частково на території Австрії, Німеччини, Польщі, Словаччини, та Чехії.
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
субота, 25 липня 2015 р.
75 років тому,11 серпня 1960-го, помер скульптор і педагог КРАТКО БЕРНАРД МИХАЙЛОВИЧ (17.I.1884 — 11.VIII.1960)
Cкульптор і педагог;один із засновників вищої художньої школи України.Професор Української академії мистецтв (1919)і Київського художнього інституту (1925).Директор Харківського художнього технікумуу 1922–1925 роках.
Бернард (Арон-бер Шимон) Михайлович Кратко народився 17 січня 1884 року у Варшаві у бідній єврейській родині (був сьомою дитиною з десяти).
1896 — у 12-річному віці став учнем у літографській майстерні; одночасно відвідував вечірню рисувальну школу при Художньо-промисловому музеї.
1901–1906 — навчався у Варшавській вищій школі образотворчих мистецтв на скульптурному відділенні (у професора К. Дуніковського). За дипломну композицію «Той, хто крокує» був нагороджений закордонною поїздкою.
1906–1908 — подорож по Німеччині, Італії, Єгипту і Палестині.
1909 — продовжив навчання в Берліні; знайомиться з відомим митцем М. Ліберманом (один з головних представників імпресіонізму в Німеччині).
1910 — після повернення до Варшави виконує замовлення для видавництва та скульптурні портрети; бере участь у виставках. Створює серію ілюстрацій до творів І. Переца. Працює скульптором на заводі художньої індустрії.
1913 — створює декоративну скульптуру-фонтан «Чотири пори року».
1916 — після початку бойових дій під Варшавою переїздить до Петрограду. Працює на фабриці художнього литва.
1917 — член Петроградської Ради робочих депутатів.
1920 — переїхав до Києва, де обійняв посаду професора Української академії мистецтв. Створює один з найперших в українському мистецтві пам'ятників Т. Г. Шевченку.
Квітень 1920 — у зв'язку з наступом білополяків на Київ, переїжджає до Харкова. Вступає в члени ВКП(б). Бере участь у реалізації державного плану «монументальної пропаганди».
1921 — очолює Вільні державні художні майстерні — «Завод художньої індустрії» (вул. Каплунівська, 8).
1922 — призначений директором Харківського художнього технікуму. Продовжує творчу діяльність — створює скульптурний бюст Т. Г. Шевченка, а також бюст видатного українського філософа Г. С. Сковороди.
1925 — повертається на роботу до Київського художнього інституту; очолює скульптурну майстерню.
1928 — Кратко з дружиною беруть участь в очолюваному 
М. Бойчуком оформленні Селянського санаторію під Одесою, а в 1933 — Червонозаводського театру в Харкові.
М. Бойчуком оформленні Селянського санаторію під Одесою, а в 1933 — Червонозаводського театру в Харкові.
7 грудня 1937 — Кратко й Діндо заарештовані органами НКВС за звинуваченням у зв'язках з «ворогом народу» М. Бойчуком. Діндо засуджена на 10 років виправно-трудових таборів (повністю реабілітована в 1988 році); Кратко засуджений на «заслання на невизначений термін» до Середньої Азії. Місцева влада м. Чарджоу (Туркменістан) категорично заборонила скульптору займатись мистецтвом. Кратко примусили працювати тинькарем (рос.— штукатур) на будівництві. Пізніше він організував студію рисунку та живопису для робочої молоді, а також налагодив виготовлення малих скульптурних форм.
1945 — повертається до Києва.
1948 — переїздить працювати до м. Сталіно (нині Донецьк).
1953 — знов повертається до Києва; працює у виробничих майстернях при КХІ.
11 серпня 1960 — помер на 76 році життя. Похований на Лук'янівському кладовищі у Києві (ділянка №25, ряд 1, місце 26).
Найкращі твори Бернарда Кратка: «Усмішка» (1913), композиція «Біженці» (1916); погруддя Т. Шевченка (1920), К. Маркса (1920), Г. Сковороди (1923), «Червоноармієць» (1924), «Голова робітниці» (1929); портрети М. Заньковецької (1928), П. Волокидіна (1934), художників М. Бойчука (1934) і Ф. Кричевського (1935), скрипаля П. Столяревського (1936); композиція «Шахтарі» (1946). Кратко — автор пам'ятників М. Щорсу в Житомирі [у співавторстві з П. Ульяновим і М. Гетьманом (1931–1932)], Я. Свердлову в Єнакієвому Донецької обл. (1951), В. Леніну на шахті ім. Челюскінців на Донбасі (1953) та інших; автор горельєфів і барельєфів для Палацу культури в Щербинівці (1932–1935); автор декоративного порталу будівлі Селянського санаторію в Одесі (у співавторстві з Ж. Діндо); автор меморіальної дошки з барельєфами страчених декабристів (Київ, вул. Грушевського, 14). Більшість творів Бернарда Кратка втрачено, але деякі з них зберігаються в Національному художньому музеї України (Київ).
Підписатися на:
Дописи (Atom)