ДПА - 2015. Переказ. Скам'янілі дерева

На початку сімдесятих років минулого століття під час розробки піщаного кар'єру неподалік міста Дружківки Донецької області було виявлено цікаву знахідку. На площі в один гектар серед твердих, наче граніт, пнів було розсіяно безліч скам'янілих шматків дерева. Їх розміри були різні: одні ледве сягали двох–трьох сантиметрів, інші – кількох метрів. А на північно–східній околиці селища було знайдено цілий мінералізований стовбур завдовжки в шість метрів і завтовшки в метр.

За свідченнями археологів і геологів, які досліджували цю територію, дерева були розташовані в земних надрах майже вертикально. Деякі з них піднімалися над підошвою кар'єру на дванадцять, а подекуди й на п'ятнадцять метрів, кореневище ж ішло ще далі вглибину. Розглядаючи тонкі зрізи стовбурів під мікроскопом, учені навіть змогли роздивитися в них клітинну будову Зовні скам'янілі дерева були схожі на тільки–но спиляні, тільки були вони набагато важчі за деревину, і в них дуже чітко можна було побачити кристали кварцу.

Дослідники з'ясували, що знайдені біля міста Дружківки скам'янілі дерева росли в лісах на березі річки понад двісті п'ятдесят мільйонів років тому, коли клімат у цій місцевості був зовсім інший . Висота дерев сягала сорока, а іноді й п'ятдесяти метрів. Найвірогіднішою причиною знищення прадавнього лісу став сильний ураган, який вирвав дерева з коренем. Гіганти попадали в воду, доступ повітря до них припинився, і там вони пролежали сотні років, не розкладаючись.

З часом на місці прадавнього лісу утворилося море. На той час дерева покрив товстий шар осадової породи, але морська вода продовжувала просочуватися. Вона вимивала зі стовбурів органічні речовини, і замість них накопичувалися мінерали. Таке скам'яніння дерев відбувалося протягом тисячі років. Про це свідчать численні археологічні знахідки. Навіть сьогодні в цій місцевості можна знайти акулячі щелепи, скам'янілі морські лілії, корали, моллюски. Морське дно нашаровувалося протягом багатьох віків. Нині осадові породи кам'яновугільного періоду на Донбасі знаходять на глибині майже одинадцять кілометрів.

Яким же чином дерева, які були сховані глибоко в надрах землі, виявилися майже на її поверхні? Учені вважають, що на поверхню скам'янілі рештки стовбурів і пнів піднялися приблизно сто сімдесят мільйонів років тому. Тоді на Землі йшов інтенсивний процес гороутворення, який різко змінив рельєф місцевості, і гірські породи з силою виштовхували скам'янілі дерева на поверхню.

«Кам'яний ліс» у донецьких степах – хоча й рідкісне, проте не єдине місце у світі. Шари породи виходять на поверхню землі й оголюють скам'янілі стовбури на всіх континентах у багатьох країнах. Аналогічні релікти знайшли в пустелях Монголії й Північної Америки. Їх можна спостерігати й на грецьких островах, і в Єгипті, і в Судані. І скрізь ці унікальні пам'ятки історії Землі є національним надбанням держави, знаходяться під її охороною, притягують масу туристів. А в Південній Америці й Австралії і сьогодні ростуть вічнозелені араукарії з гострим пласким листям, лускатою корою й плодами–шишками, які придатні для харчування. Але таких дерев на планеті налічується дуже мало.

(450 слів)  3 енциклопедії

ДПА - 2015. Переказ. Український центр Європи

Це гарне місце. Води Тиси і дорога, що в'ється вздовж неї, малюють на землі витончений античний візерунок; щільно вкриті лісом гори підходять близько і круто, створюючи вра­ження не тільки захищеності, а й відчуженості від світу, на­віть найближчого. Встановлення кілька років тому скромного знака «Центр Європи» в кількох кілометрах від закарпатсько­го міста Рахова стало не тільки одним з проявів незалежності України, а, може, навіть демонстрацією її приналежності до Заходу і висловом певної претензії на цю приналежність.

Однак при згадці про український центр Європи іноземці зазвичай здивовано знизують плечима і, не зупиняючись, пе­реходять на інші теми. Чому? Та тому, що центр Європи, як знає кожен громадянин світу, - то щось зовсім інше, ніж ма­ємо сьогодні в Україні: достаток для більшості людей, консти­туційні свободи, чисті й прикрашені, як світлиця у гарної господині, міста, сяюча мережа довершених доріг...

Однак зазирнімо в майбутнє. Що буде з нами, з Європою, зі світом через сто, двісті років? Історія однозначно свідчить, що найнепохитніші для сучасників тієї чи іншої епохи реалії життя можуть зникати зовсім або переживати неймовірні ме­таморфози. Одні, колись нікому не відомі, міста й країни на­бувають значення і могутності, інші відходять у небуття або втрачають свою колишню світову велич. Скажімо, на початку XVII століття на карті світу ще не було такого міста, як Нью-Йорк, який сьогодні є фінансовим центром усього світу. А приблизно в той самий час зійшла нанівець військова й торго­вельна могутність Венеції з її непереможним флотом і перепов­неними золотом банками. Захід же обертався тоді навколо Парижа, Лондона, Амстердама, Відня. Останні два міста не зберегли до наших часів свій колишній світовий вплив. Сьо­годні «все тече, все змінюється» й «усе минає» так швидко, як ніколи раніше. Проте сучасники не здатні не тільки адек­ватно оцінювати, а й помічати ті зміни. Це потім історики майбутнього все розкладуть по полицях, а про нас казати­муть: «Сліпі, сліпі, сліпі».

Протягом тисячоліть центри торгівлі, промисловості, куль­тури мігрували з однієї країни до іншої - з одного міста до ін­шого, бо політика, наука і культура творилися переважно в містах. Чи завжди буде саме так? Здається, що людям уже трохи набридло жити в натовпі й на асфальті мегаполісів.

І чому б не уявити, що через недовгий час фактичними центрами життя і творчості людства стануть саме такі оази в урбаністичних джунглях, як наші Карпати? Місця, яких у Європі залишилося не так уже й багато. Місця, де до горизон­ту котяться блакитні хвилі карпатських хребтів, на схилах яких плавають хмарки; де по дну кожної ущелини біжить між щедро заквітчаними берегами прозорий примхливий «по­тічок»; де на поверхню землі всюди пробиваються до послуг мандрівників джерельця холодної смачної мінеральної води, а всі найвищі й найкрутіші галявини так ретельно оброблені косарями, що можуть змагатися з бірюзовими британськими газонами. Якщо ми збережемо це Богом дане нам багатство, то воно має всі шанси стати в недалекому майбутньому справж­нім і дуже привабливим «Центром Європи».

                                                                                  (458 слів) За К. Ґудзик

Українська мова. Підручник

11 клас.    Рівень стандарту

 10 клас

Сію, сію, засіваю, кабінет Ваш не минаю!..

                

Сучасні новорічні свята багаті звичаями та обрядами, що беруть початок ще з дохристиянських часів.

13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії (Маланки), яка з юних років і до кінця днів своїх (померла в 439 р.) прямувала до Христа.

14 січня — свято на честь Василія (Василя) Великого (329—379) архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя.

14 січня — за церковними святцями — свято Обрізання Господнє (саме тоді, згідно церковних джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм).

14 січня — перший день Нового року за старим стилем.

Найважливішими моментами традиційного новорічного свята в Україні середини XIX — початку XX ст. виступають: ритуальний стіл, щедрування й засівання (обходи домівок із поздоровленнями, побажаннями), ворожіння, рядження, веселощі й забави.

Переддень Нового року своєю обрядовістю нагадує переддень Різдва. Вечір в народі називався щедрим, або багатим, що пов’язано зі звичаєм готувати багатий святковий стіл, де на відміну від Свят-вечора обов’язково були й скоромні страви.

На Новий рік, як і на Різдво, носили «вечерю», але Цього разу не родичам і знайомим, а лише сільській бабі-повитусі.

Характерною прикметою новорічного свята в Україні було щедрування — давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя членам сім’ї й розквіту господарства.

На відміну від колядування, обряд щедрування був завжди на Україні справді народним, позацерковним — звідси його радісне, оптимістичне звучання.

Прилетіла ластівочка,

Сіла, пала на віконечко.

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я...

Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалась у народі чарівною, з нею було пов’язано чимало повір’їв. Очевидно, під впливом християнства виникло уявлення про те, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо» і в Бога можна попросити що завгодно, або що «вода у криницях перетворюється на вино». До Нового року, як і до свята Купала, приурочені українські перекази і легенди про «палаючі гроші» та скарби. Існували й певні заборони. Так, у гуцулів у новорічну ніч не спали на печі, вважаючи, що в цю ніч на ній танцюють Василь і Меланка. Можливо, тут позначились якісь давні пережитки культу предків, тісно пов’язаного із культом вогнища.

По всьому світу стала новина:

Діва Марія Сина родила.

Сіном притрусила, в яслах положила Господнього Сина.

Щедрують на Маланку - 13 січня. Ця традиція тягнеться з року в рік.

Саме на щедрівку цього дня закінчується цикл новорічних свят та святих вечорів.

В давнину в цей вечір було принято що б на столі стояло 12 страв серед них була друга кутя, (перша  - різдвяна) Цього вечера пекли млинці, смачні пироги та вареники, щоб давати щедрувальникам. Але ця традиція поступово вимирає. Нині щедрувальникам дають цукерки та печиво і, звичайно, гроші.

Маленькі дітки та школярі щедрувати починають після 3-ї години дня до 6-ї вечора, після 6-ї вечора – дорослі, вони щедрують з баяном, наряджаються різними фольклорними персонажами. щедрують

Перша найпоширеніша щедрівка - це

«Прилетіла ластівка», або «ЩЕДРИК, ЩЕДРИК, ЩЕДРІВОЧКА» Щедрик, щедрик, щедрівочка Прилетіла ластівочка Стала собі щебетати, Господаря викликати: — Вийди, вийди, господарю, Подивися на кошару,

Там овечки покотились, А ягнички народились. В тебе товар весь хороший, Будеш мати мірку грошей. Хоч не гроші, то полова, В тебе жінка чорноброва. Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка.

Чимало різноманітних народних звичаїв та обрядів зв’язано із святом Василя — Нового року. Виразний аграрно-магічний зміст носив обряд «засівання», «посипання». 14 січня це традиційне свято старого року.

Посівають житом та пшеницею. Посівають по звичаю на ялинку чи підлогу на багатий урожай. Посівають дуже рано 14 січня з 5-ї ранку до 12 години дня.

Головна людина сьогодні — перший посівальник. Перший посівальник — це перший « полазник », який приносить до оселі щастя. В руках посівальники носили торбинки або рукавиці, наповнені зерном. Відповідно до народних уявлень, дівчата щастя не приносять, тому їм посівати небажано. Цього дня діти прокидаються дуже рано, бо в них важлива справа — посівати треба.

Залучилися до стародавніх обрядів та звичаїв і наші учні – члени гуртка «Народні джерела» 

Славко Пугач, Данило матвієнко, Данило Галкін (зліва направо)

Народна традиція велить посівати спочатку в рідній оселі, а вже потім іти до чужих людей, тому і почали хлопці з ліцея, з кабінету директора Цвєткова Віталія Петровича. Головним посівальником був учень групи № 164 Пугач В'ячеслав, а його помічниками – два Данила: Матвієнко (уч. гр. №14) та Галкін (уч. гр. №54).

Зайшовши до кабінету, посипальники здійснили символічне посівання, промовляючи при цьому:

Доброго дня, пане-господарю!

Дозвольте посівати! – 

І після дозволу залунали привітання зі Старим Новим роком та побажання всього найкращого:

Ходе Ілля на Василя, 
несе пугу житяную.

Куди махне — жито росте.

Вроди Боже жито, пшеницю

І всяку пашницю.

У полі ядро, у домі добро.

У полі колосок, а в домі — пирожок.

Здрастуйте, з Новим роком, з Василем!

За традицією батьки дякують дитині за побажання щастя, обдаровують її грішми.

Так і Віталій Петрович подякував учням, ще й приказав:

— Ось вам гроші — будьте завжди хороші!

Радо зустріли посівальників і інші працівники ліцею, в кабінетах яких лунали побажання добра, здоров’я і злагоди:

Сію, сію, засіваю, з Новим роком вас вітаю!

На цей новий рік щоб краще родило, як торік!

Сію, сію, засіваю,

Кабінет Ваш не минаю,

З Новим роком йду до хати, щоб вам травня віщувати:

              Хай діти ВСІ будуть здорові, їсти кашу ВСІ готові,

Хай Вам буде з них потіха, а нам грошей хоч півміха!

Добрий вечір людям у хаті! 

Сійся, родися!   

Господареві – повні комори. 

Сійся, родися!

 Господині – діточок гарних. 

Сійся, родися!  

Діточкам вашим – щастя й здоров’я! 

Сійся, родися!

За традицією потім посівальники поспішали до найближчих родичів і найкращих друзів.

Цієї ночі за старих часів у двері стукати не прийнято було, бо люди не замикалися — посівальників ждали.

Ждали посівальників і наші найближчі сусіди – ТНТПК «Кераміст». Після закінчення всіх обрядових дій Прослухавши посівальні пісеньки, господарі дякували посівальникам і пригощали їх, давали їм яблука, бублики, пиріжки та інші ласощі, а часто обдаровували й грошима. Так було і в «Керамісті»:

Сійся, родися, жито, пшениця,

Горох, сочевиця і всяка пашниця!

Внизу корениста, зверху колосиста,

Щоб на майбутній рік було більше, ніж торік!

Щоб Всього Було доволі і в коморі, і на полі!

Сієм, сієм, посіваєм, з Новим роком Вас вітаєм!

На здоров'я, на щастя, на Новий рік,

 щоб усе родило краще, ніж торік, —

жито, пшениця, усяка пашниця...

Дай, Боже!

Слід додати, що українці не знали міфологічного персонажа, який би символізував Новий рік, як у Франції П’єр Ноель  чи в Німеччині Санта Клаус. В українських казках і демонології зустрічається такий фольклорний персонаж як «Мороз», «Морозко», «Морозенко», — старий лисий дід із великими червоними губами, крижаними бурульками під носом — 

проте він не пов’язувався з Новим роком. Образ «Діда Мороза» порівняно новий, він з’явився в XIX ст.

ГОРОСКОП